Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Вона впала лицем на подушку і заплакала.

Потім, далеко потім, бо ніч ця здалася Марті не стільки химерною, як довгою, коли спало місто, заснув вокзал і вмерли дороги, перед нею відкрилась прірва, що зветься людським життям. І постало на весь моторошний, карколомний безмір мотовисько причетних до нього злочинів, бо кожне життя, — подумала про себе, — це теж ступінь, після якого немає вороття всім можливим відносинам по всій землі. Можна це сказати м’якше, можна гостріше, можна з розвагою сильної і яснозорої натури, але це так: зло ніколи не мало однини.

Розповідаючи, Марселла чогось ні разу не підвела на Марту очей.

Моя мама була служницею священика. Батька брали на якусь війну при Австрії, і він вернувся інвалідом. У селі навіть діти знали, що я донька отця Новачука.

Ми мешкали в глиняній хатчині. Священиків будинок, шпихліри, конюшня, сушарні, пасіка, олійня і млин — все трималося купки, плуталося ланцюгом по обривистому березі річки, можна було пройти з дверей у двері із попівських хоромів аж до нашої халабуди, мама усім тим правила, доглядала, наче своє, ми її бачили, як гостю. Завжди ходила причепурена і нас одягала краще, ніж вбиралися у селі. Скрути не звідали. Довкола голод (град виб’є, чи не зійде, чи спека спалить поля), а в нас і м’ясо, і білий хліб. Правда, батько того всього цурався, днював і ночував у стельмахарні, та ніхто з нас цим не побивався. Тепер мене часом смокче коло серця, як згадаю того зчорнілого від смутку чоловіка.

Моя мама була чимось схожа на вас, пані Марто. Отак трималася з гонором, така ж усмішка-посміх, ніби знала таємницю таємниць. Та ви, певне, не вірите в Бога, а вона була дуже набожна.

"Скільки разів прочитала "Отче наш"? Тільки три? І що — в язичку кістка зламалася чи мозоль натерла? Дивись мені, дівко!.."

Найбільше мене пильнувала і школила. В церкві я вистоювала перед самим вівтарем, збирала пожертвування замість старости, щомісяця — на сповідь. У моєму мізку панував Бог і… мій батько, отець Новачук.

Я торік їздила до Погорілівки — село наше колись дощенту спалили татари, того й назва така. Цвіли яблуні, довкіл аж синьо від китиць бузку. Кущі стрижені під лінію, а я їх пам’ятаю як справжнісінький ліс. З них, причаївшись під галузками, я визирала свого рідного Новачука. Він, бувало, і в той бік не гляне, а я навмисне топчуся поблизу, ловлю кожний його рух. Думала про нього днями і ночами, бачила його невідступно… Ви дуже любили батька, пані Марто? Я деколи думаю, що жодна дитина так не любила батька, як я. А десь із десяти літ перестала лізти йому перед очі. Мені здавалося, що я нагадаю йому про себе потайною любов’ю. Він мусить відчути, як я страждаю без його прихильності, гадала собі. Мене не треба було навертати на розум, що він навіть перед смертю буде соромитися неотесаної, безграмотної доньки. Я нишком навчилася письма, мені пощастило вкрасти в священиковому столі книжку, і я прочитала її разів сто. Ту книжку написав Джонатан Свіфт, теж начебто слуга Бога. Я і нині можу переказати рядок за рядком від початку і до кінця. Ось вона, на столі. Часом заново перечитую…

Якось я сховалася в церкві між лавками після відправи. Я сподівалася, що таки вмолю Бога і мій батько признає мене і зігріє ласкою. Дві ночі передриготіла з моторошними шерехами в замкненій церкві. Вдень молилася, та, коли темніло й увижалися тіні мерців по закутинах, було не до молитов. Я кликала і кликала отця-батька, щоб визволив мене.

Запаморочилося в голові, я непритомніла. Раптом кленцнула колодка. Отець Новачук розмашисто пройшов до захристії, запалив свічку і рипучими сходами піднявся на хори. Ноги в мене ніби скам’яніли, та я все-таки пробралася на хори і причаїлась під спертими до стіни старими хоругвами. Отець Новачук читав якогось листа. Так зблизька я ще його ніколи не бачила. Гладко причесане чорне волосся, високе чоло, ніби стягнені глибокою зморшкою круті дуги брів. Коли він переставав читати і впадав у задуму, очі його виражали глибоко захований у серці біль. Здавалося, він розкаюється в чомусь, та вже незмога будь-що змінити. Знеможені від прикрості уста не розімкнулися навіть тоді, як він раз за разом зітхнув.

Мабуть, я вийшла б зі схованки, та на хори став підніматися якийсь чоловік. Він за руку привітався з батьком і показав пальцем на листа: "Як? — "Добре", — відповів отець Новачук.

Того чоловіка я перший раз бачила. Вони довго розмовляли, про що — нема рації розповідати, та й не все я тоді втямкувала, зате отець Новачук піднісся в моїх очах до могутнього посланця якихось невідомих сил, що ночами скликає на таємні розмови своїх спільників.

Мама ніколи не захопила мене в хвилини підглядання за отцем Новачуком, але про щось здогадувалася і не давала мені спокою. Іди туди, принеси те, подай… Я звихалася з досвітку до опівночі. Я відчула, що мама мене ненавидить. Вона цього не показувала, то була стримана, вишколена жінка. Та вже коли я підбула, сімнадцять, вісімнадцятий, коли я відкрила, що гарна з себе, бувало, оглянуся раптом, а мама проводжає мене таким недобрим поглядом!..

Марселла була років на три старша за Марту. Налита тілом, з пишними грудьми, приємна обличчям жінка. Лиш у лінії міцно, по-чернечому стулених губ було щось таке, що відштовхувало. Може, до цього призначилися нервові напади, про які Марта чула під час Марселлиних перемовок з сестрою. Якось, проводжаючи гостю, Марселла зітхнула: "Ой, боюся. Не дай Господи, параліч скує". Сестра її зацитькала, та швидше для того, щоб самій бути спокійною.

Коли ще вони мешкали в одній кімнаті, якось Марселла вночі попросила Марту відтерти їй одубілі ноги. Марту пронизав холодний струм, коли вона торкнулася Марселлиної голінки. Вона досі відчувала на кінчиках пальців ту крижану непорушність. У Марти пробудилась іскорка жалю до цієї жінки.

"Може, через страх окалічіти вона така невблаганна? — подумала собі. — Вона повинна б бути вдячною,