Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Я вже можу йти! — сказала вона.

— Каліфія?

— Зволила.

— Куди? — Крамлі кивнув у бік своєї автівки.

Циганка ніяк не могла відвести погляд від помешкання Каліфії, що видавалось їй центром усієї Каліфорнії.

— Мої друзі мешкають поблизу Ред-Рустер-Плаза. Чи не могли б ви?..

— Звісно, можу, — погодився Крамлі.

Незнайомка озирнулася на палац королеви, що розчинявся на очах.

— Я завтра повернуся, — пообіцяла.

— Вона знає, що ви повернетеся, — запевнив я.

Ми знову проминули бюро «Каллагана та Ортеґи»; втім, цього разу Крамлі не зважав на нього. Ми мовчки рухалися далі у напрямку площі, названої на честь півня відомого окрасу. Дорогою висадили циганку.

— Боже милостивий, — почав я на зворотному шляху, — це нагадує мені випадок із моїм приятелем, який помер кілька років тому; тоді іммігранти з Куернавака[130] ринули туди і розхапали його колекцію старих патефонів тисяча дев’ятисотого року, платівки Карузо, мексиканські маски. Спустошили його домівку, як єгипетську гробницю.

— Ось що означає бути бідним, — виснував Крамлі.

— Я ріс у злиднях. Однак ніколи не крав.

— Можливо, просто не мав слушної нагоди?

Ми востаннє проїжджали повз маєток Королеви Каліфії.

— Вона досі там, все правильно. Циганка мала слушність.

— Її правда. А от ти несповна розуму.

— Усе це… — завівся я, — не вписується у жодні рамки. Оце так перебір! Констанс вручає мені дві телефонні книги з хибними номерами і кидається навтьоки. Ми ж заледве не потопаємо у двадцяти тисячах ліг залежаних газет. Тепер ще й покійна Королева додалася. Уже починаю непокоїтись, а чи все гаразд із отцем Реттіґаном?

Крамлі чимдуж завернув автівку на узбіччя неподалік телефонної будки.

— На тобі десять центів!

У будці я спробував зв’язатись із собором.

— Це містер… — я зашарівся. — Отець Реттіґан… з ним усе гаразд?

— Чи з ним усе гаразд? Він якраз на сповіді!

— Ну й славно, — вихопилось у мене з дурного розуму, — допоки в нормі той, хто сповідається.

— Ніхто, — прорізався голос, — не буває завше в нормі.

Мені почулося, як по той бік слухавки щось клацнуло. Я поплентався назад до машини. Крамлі пожирав мене очима, наче псина свою вечерю.

— Ну і?..

— Він живий. Куди рухаємося далі?

— Хтозна-куди. Саме тепер наша мандрівка набуває обрисів відходу. Ти бодай краєм вуха чув про католицький відхід? Нічого, крім затяжних безмовних вихідних. Стулили пельки, і крапка. Як тобі?

Ми рушили до муніципалітету Венеції. Крамлі вийшов з автівки і грюкнув дверима. Він запропастився на півгодини. Коли ж повернувся, встромив у водійське віконечко голову і заявив:

— Слухай-но сюди, я взяв лікарняну відпустку. О Ісусе, по-іншому, ніж нездужанням, це не назвеш. У нас є рівно тиждень, аби розшукати Констанс, уберегти духівника собору Святої Вібіани, підняти з мертвих Лазаря і застерегти твою дружину, аби та спам’ятала мене й не допустила твого удушення. Кивни на знак згоди.

Я кивнув.

— Упродовж наступних двадцяти чотирьох годин — анічичирк без мого дозволу! Де лишень могли заподітися ці дві поганські телефонні книги?

Я сунув йому під ніс Книги мертвих.

Тримаючись за кермо, Крамлі з кислою міною поглянув на них.

— Можеш сказати своє останнє слово, а тоді проковтни язика!

— Ти досі залишаєшся моїм дружбаном! — бовкнув я.

— Мої співчуття, — видав Крамлі й натиснув на газ.

Розділ вісімнадцятий

Ми поїхали назад до Реттіґан і спинилися на береговій лінії. Було раннє повечір’я, її будинок, як і раніше, заливали потоки увімкненого світла; місце скидалося на архітектурний вінець, у якому зійшлися воєдино повний місяць та сонце, що сходить над небокраєм. Гершвін і далі вистукував безнастанно то про Мангеттен, то про Париж.

— Б’юсь об заклад, вони поховали його разом із фортепіано, — стрілянув Крамлі.

Ми витягли одну Книгу мертвих з телефонними номерами особистих знайомих Реттіґан, ноги яких давно застигли у землі, й повторно перебігли рядками Книги. Коли гортали сторінку за сторінкою, відчуття нашої смертності загострювалося.

На тридцятій ми дісталися до Р. Он що там було: недійсний номер Кларенса Реттіґана і червоний християнський хрестик над його ім’ям.

— Хай тобі трясця! Перевірмо знову номер Каліфії.

Ми прогортали назад і натрапили на неї: під ім’ям були накреслені жирні червоні лінії, збоку хрестик.

— Це свідчить про те, що?..

— Той, хто підкинув цю книжку Констанс, обвів усі імена червоним чорнилом, а тоді покінчив з першими двома жертвами. Мабуть, мої звивини потрохи підводять мене.

— А чи, може, хтось сподівався на те, що Констанс помітить червоні хрестики до того, як з ними розправляться, і запанікує. Власне, саме це й трапилося тієї ночі. Тому вона кинулася бігти й ненавмисне підписала їм смертний вирок власним галасуванням. Ісусе Христе! Погляньмо на інші підкреслення та хрестики. Перевірмо собор Святої Вібіани.

Крамлі перегорнув кілька сторінок і важко зітхнув:

— Червоний хрестик!

— Але отець Реттіґан досі живий! — сказав я. — Що за чортівня!

Я побрів по піску до телефону, який у Реттіґан містився побіля басейну. Тоді набрав номер собору Святої Вібіани.

— Хто то? — різко запитали по той бік слухавки.

— Отче Реттіґан? Слава Богу!

— За що?

— Це друг Констанс. Той самий недоумок.

— А щоб тебе! — скрикнув священик.

— Не приймайте нині більше жодних сповідей!

— Ви наказуєте?

— Отче, ви живі! Я мав на увазі, якщо ми певним чином можемо захистити вас або ж…

— Ні, ні! — злунало в слухавці. — Женіть до тієї іншої, поганської церкви! До місця, де «Джек і бобове стебло»!

У телефоні запікало.

Ми з Крамлі переглянулися.

— Подивися, що там під Грауманом, — попросив я.

Крамлі послухався.

— Китайський, угу. Та ім’я Граумана. Червоне кружальце і хрестик. Але ж він упокоївся кілька років тому!

— Атож. Однак частина Констанс таїться саме там чи то прописана на бетоні. Я тобі покажу. Ходімо, то наша остання нагода подивитися стрічку «Джек і бобове стебло».

— Навіть якщо ми наляжемо на час, — сказав Крамлі, — кіно уже завершиться.

Розділ дев'ятнадцятий

Квапитися не було сенсу.

Коли Крамлі висадив мене прямісінько перед так званим «іншим храмом» — напрочуд гамірним, шумним, романтичним, окропленим слізьми, собором кіно… На червоних китайських вхідних дверях висіло оголошення «Зачинено для реставраційних робіт», і лише час від часу туди-сюди металися різноробочі. Кілька людей скупчилось у зовнішньому дворі, зіставляючи своє взуття з відбитками.