Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Атомів, на думку Бруно, безмежна кількість, й вони всі однакового розміру та мають однакову, сферичну, форму, складаючись з однакової однорідної матерії. Однак попри те, що Бруно погодився, ніби корпускули є найдрібнішими складовими тіл, він не прийняв цілком епікурейське вчення про атоми. На відміну від прадавнього атомізму, в системі Бруно немає порожнечі; у всесвіті Бруно етер, який він визначає як надзвичайно тонку речовину, просту та скінченну, заповнює весь простір між тілами. Крім того, за системою мислення Бруно, етер ще й відіграє роль начала, що пов’язує тіла, а не окремі атоми, які через сферичну форму не завжди на це спроможні.

Теорії про найдрібніші часточки та металургійні дослідження: Бірінгуччо

De la pirotechnia

Концепції про побудову світу з найдрібніших часточок почали виникати ще в середньовічній алхімії, зокрема про це йдеться у Summa perfectionis, написаному Псевдо-Гебером, що сягає кінця XIII ст. Твір набув у добу Відродження значного поширення у вигляді й рукопису, і друкованої книги. У творі De la pirotechnia (1540 р.) інженер-металург Ванноччо Бірінгуччо (1480—1537) із Сієни розповідає про структуру металів, і, надихнувшись працею Псевдо-Гебера, тлумачить фізико-хімічні властивості металів з погляду корпускулярної будови. Теорії Бірінгуччо є компромісом між доктриною про стихії та атомістичною концепцією. Всі чотири елементи, які вирізняв Арістотель (вода, земля, повітря, вогонь) вважаються часточками матерії, що наділені визначеними якостями; поєднуючись у різних пропорціях, вони утворюють якості, властиві різним металам. Властивості металів залежать не від Арістотелевих форм речовини, а від руху та способу скупчення корпускул, з яких складаються, а також пропорцій між часточками та порами. У золота щільна структура, бо часточки, з якого воно складається, перебувають у рівновазі й через те не піддається окисненню. Натомість піддаються окисненню інші метали, структура яких не така однорідна й чії часточки є рухомими. Збільшення ваги металів під час обпалення пояснене існуванням корпускул та пор: якщо метал піддавати нагріванню, пори в його структурі розширюются, даючи змогу виходити повітряним часточкам, які — за Арістотелевою теорією — легкі та беруть участь в утворенні сумішей, зменшуючи їхню вагу.

Див. також: Бернардіно Телезіо, с. 404;

Джордано Бруно, с. 410;

Aлхімія і хімія, с. 474

Вступ

Антоніо Клерікуціо

Для того щоб збагнути, якими насправді були наука і техніка в Чинквеченто, слід забути про проєкцію в це століття уявлень про те, якою стала техніка, сформована у наступні століття. Також не варто зосереджуватись лише на окремих темах та галузях знань, що їх вважають більш «просунутими» з погляду здобутків, яких досягнуто сучасною наукою. Ми не прагнемо применшити вагу епохальних відкриттів на кшталт розвитку геліоцентричної системи, запропонованої Коперником (1473—1543) чи створення сучасної анатомії Андреасом Везалієм (1514—1564), однак було би помилкою зупинятись лише на цих, нехай і важливих здобутках людського інтелекту. Водночас утвердження коперникової Сонячної системи відбувалося вкрай повільно, завершившись лише в XVII ст., а Везалієва анатомія ще багато чим завдячувала концепціям Галена (бл. 129 — бл. 210). Авторитет Галена протягом усього століття ще був надзвичайно високий.

Предмет

науки

Утім, є одне застереження, що допоможе уникнути пережитків минулого — визначити, що в Чинквеченто вважати «наукою», вкрай нелегко. У XVI ст. межі науки та решти видів людської діяльності ще не визначено: вивчення космосу, природи та людини нерозривно пов’язане з релігією, філософією, археологією або належить до емпіричних дослідів, які не мають чітко окреслених пізнавальних правил та норм. Ті, хто займається наукою, не є фаховими науковцями, це — медики, картографи, ремісники, військові та цивільні інженери, астрологи, університетські професори, представники аристократії та духівництва.

Якщо зважатимемо на осередки та форми організації науки, можна виокремити кілька елементів, що не мають стосунку до попередніх століть. Посилюється роль королівського двору як місця, де займаються своєю справою математики, алхіміки, натуралісти, астрологи, філософи, інженери; при дворах створюють лабораторії та збирають натуралістичні предмети та наукові знаряддя. Університети й надалі залишаються головним центром передавання знань, але там теж упроваджують інновації, як-от створюють анатомічні театри, ботанічні сади як місце для досліджень та навчання. Поруч із традиційними осередками, науковими знаннями та практиками, розвиваються — особливо в Центральній та Північній Італії та у Німеччині — у ремісничих майстернях, при корабельнях, на будівельних майданчиках та в аптеках, де поєднуються практика з теорією, — ремісництво й експериментальні пошуки, математика та вправна фізична праця. Визначальним для нового способу пізнання та застосування знань, що ґрунтуються на особистому досвіді, емпіричних дослідах та нехтуванні авторитетами, стає соціальне піднесення ремісників та технічних фахівців, визнання важливості їхніх умінь у вирішенні практичних проблем, як-от видобуток і обробка металів, спорудження фортець, мореплавство й виробництво інструментів. Одним з найвидатніших прикладів цього процесу є швейцарський лікар Парацельс (1493—1541): він критикував традиційні підходи, просував реформу медицини, що ґрунтується на хімії, яку тривалий час вважали прикладним мистецтвом, якому бракує інтелектуальної гідності. У галузі балістики, побудови механізмів та точних вимірювальних знарядь практичний досвід поєднується з математичними знаннями.

Техніка

і експерименти

Гуманісти, вчені та видавці