Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Я гордий скласти сьогодні пошану найбільшому економічному талантові, якого лише знав світ, — говорив лідер більшості в Законодавчих Зборах, — найобдарованішому адміністраторові й блискучому менеджерові — Джонові Ґолту, людині, яка врятує нас! Я тут для того, щоб від імені всього народу подякувати йому!

Це спектакль щиросердої брехні, — з нудотним подивом подумала Даґні. Найбільше шахрайство полягало в тому, що вони вірили в те, про що говорили. Вони пропонували Ґолтові найкраще з того, що, на їхню думку, могли запропонувати; вони намагалися звабити його тим, що було для них найповнішим втіленням мрії: безглуздими лестощами, неймовірним фальшем, схваленням без будь-яких критеріїв оцінки, нагородою без пояснення, пошаною без підстав, захватом без причин і любов’ю без кодексу цінностей.

— Ми відкинули всі наші невеличкі суперечності, — тепер у мікрофон говорив Веслі Моуч, — всі упереджені думки, всі особисті інтереси та егоїстичні візії — заради служіння під безкорисливим керівництвом Джона Ґолта!

«Чому вони слухають? — подумала Даґні. — Невже вони не бачать печаті смерті на обличчях промовців і печаті життя на обличчі Ґолта?»

Якого становища вони прагнуть? Якого становища вони бажають для людства?.. Вона дивилася на присутніх у залі. Нервово-невиразні лиця, вони не демонстрували нічого, крім сонної апатії та хронічного страху. Вони дивилися на Ґолта і на Моуча, немовби не помічаючи відмінностей між ними, і навіть не цікавилися, чи ті відмінності існують. Їхні порожні та некритичні очі, здавалося, промовляли: «Хто я такий, щоб мати власну думку?» Вона здригнулася, згадавши його слова: «Коли людина проголошує: “Хто я така, щоб мати власну думку?”, вона проголошує “Хто я така, щоб жити?”» Чи хочуть вони жити? — подумала Даґні. Вони, здавалося, не хотіли навіть докласти найменших зусиль, щоб бодай трохи про це замислитися… Вона бачила кілька облич, які, здавалося, були здатні на таке. Вони дивилися на Ґолта з відчайдушним благанням і трагічним захватом, безпорадно тримаючи руки на столі перед собою.

Ці люди розуміли, хто він такий, і жили в марній надії на його світ. Але якби завтра його вбивали у них на очах, їхні руки й далі були б такі ж безпорадні й ці люди відвели б очі, промовивши: «Хто я такий, щоб діяти?»

— Єдність дій і мети приведе нас до кращого життя, — сказав Моуч.

Містер Томсон нахилився до Ґолта і прошепотів з дружньою посмішкою:

— Вам треба буде сказати кілька слів народові. Трохи пізніше, після мене. Ні-ні-ні, довгої промови не потрібно: одне-два речення, не більше. Просто щось на кшталт «Вітаю вас, друзі», щоб вони просто впізнали ваш голос.

Трохи сильніший тиск «секретарського» дула на ребрах у Ґолта додав іще один мовчазний абзац. Ґолт не відповів.

— План Джона Ґолта, — говорив Веслі Моуч, — врегулює всі конфлікти. Він захистить власність багатих і щедро поділиться з бідними. Він полегшить податковий тягар і забезпечить збільшення державної допомоги. Він знизить ціни і підніме зарплатню. Він дасть більше свободи особистості й зміцнить зв’язки колективних зобов’язань. Він з’єднає ефективність вільного підприємництва зі щедрістю планової економіки.

Даґні глянула на кілька облич, які дивилися на Ґолта з ненавистю, — їй не вірилося, що таке можливо. Серед них був і Джим. Коли постать Моуча мерехтіла на екрані, ці обличчя були знуджено-спокійні; на них не прочитувалося задоволення, але лежала печать усвідомлення, що від них нічого не вимагають і що немає нічого міцного чи незмінного. Коли камеру знову переводили на Ґолта, їхні губи стискались, а обличчя видовжувались, у поглядах з’являлася напруженість. Раптом Даґні виразно відчула, що вони бояться чіткості його обличчя, чистоти його рис, відчуття реальності його буття, об’єктивного існування. Вони ненавидять його за те, що він такий, як є, подумала вона і відчула моторошний страх, збагнувши суть їхньої душі. Вони ненавидять його за здатність жити.

Чи хочуть жити вони? — подумала вона з іронією. Попри заціпеніння, що охопило її свідомість, вона згадала його висловлювання: «Бажання бути ніким — це бажання не існувати взагалі».

Зараз у мікрофон кричав полохливий містер Томсон, удаючись до жвавої простонародної манери:

— Я кажу вам: дайте їм по зубах, дайте по зубах усім цим маловірам, які поглиблюють розкол і ширять страх! Вони казали вам, що Джон Ґолт ніколи не приєднається до нас? Але ось він — власною персоною і з власної волі, за цим столом і на чолі нашої держави! Він хоче, він готовий і може служити на користь свого народу!

І жоден з вас більше ніколи не повинен сумніватися чи складати рук! Завтрашній день уже настав — і який день! Триразове харчування для кожної людини на землі, автомобіль у кожному гаражі, безкоштовна електроенергія, вироблена за допомогою якогось хитромудрого двигуна, — нічого схожого в житті ми з вами ще ніколи не бачили! Все, що від вас вимагають — це ще трохи потерпіти! Терпіння, віра та єдність — ось рецепт поступу! Ми повинні жити у злагоді одне з одним і з рештою світу, як одна велика і дружна родина, всі повинні працювати для добра кожного! Ми знайшли лідера, який поб’є всі рекорди нашої багатої та складної історії! Саме любов до людства привела його сюди — служити вам, захищати вас і дбати про вас! Він почув ваші благання і готовий виконати наш спільний людський обов’язок! Кожна людина — сторож своєму братові. Людина — не острів, що існує сам по собі! А зараз ви почуєте його голос, почуєте його звернення до вас!.. Леді та джентльмени, — урочисто оголосив він. — Джон Ґолт звертається до великої сім’ї роду людського!

Камера наїхала на Ґолта. Якусь мить він не рухався. А потім швидким і відпрацьованим рухом ухилився від руки «секретаря», підвівся з місця й відхилився в бік, — і весь світ побачив спрямоване на нього дуло пістолета. Якийсь час він стояв обличчям до камер, дивлячись на невидимих глядачів, а потім промовив:

— Геть з моєї дороги!

Розділ IX

Генератор

«Геть з моєї дороги!» — доктор Роберт Стадлер почув це по радіо у своєму автомобілі. Він не знав, чи наступний звук — щось середнє між зойком, виттям і реготом — виходив з нього самого чи з