Читати книгу - "Будденброки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та тепер уже однаково, то його справа. Що найперше треба зробити, це подбати про вінки, великі вінки, дорогі, такі, що зроблять честь тому, хто їх посилає, вінки, про які потім згадуватимуть у газетах і по яких зразу видно, що вони від людей солідних і грошовитих. І вінки прибували, напливали звідусіль — від товариств, від родин і окремих осіб; вінки з лаврового листя, з пахучих квіток, із срібла, з чорними стрічками і з стрічками кольорів міста, з написами, виведеними чорними й золотими літерами. І пальмове листя, безліч пальмового листя…
Усі квіткові крамниці добре заробили; і крамниця Іверсена навпроти теж не відстала. Кілька разів за день пані Іверсен дзвонила внизу і вручала найрізноманітніші витвори з квітів — від сенатора такого-то, від консула такого-то, від установи такої-то… Раз вона спитала, чи не можна їй піднятися нагору й глянути на сенатора? «Так, можна», — відповіли їй, і в супроводі Іди Юнгман вона пішла сходами нагору, мовчки розглядаючи розкішну сходову клітку.
Вона ступала важко, бо, як звичайно, була при надії. Постать її з роками трохи погрубшала, але довгасті чорні очі й малайські вилиці не втратили своєї знади і явно свідчили, що колись вона була незвичайно гарна… Її завели до салону, де стояв катафалк.
Томас Будденброк лежав посеред просторої світлої кімнати, з якої винесено всі меблі, в оббитій білим шовком домовині, в білому шовковому вбранні, під білим шовковим покривалом, овіяний вишуканим, запаморочливим запахом тубероз, фіалок і безлічі інших квіток.
У головах на покритому чорним крепом постаменті, серед півколом розставлених срібних свічників, здіймався Торвальдсенів «Христос, що благословляє вірних». Китиці квітів, вінки, кошики з квітами й букети складені були вздовж стін і на підлозі, пальмове листя посхилялося над труною і над ногами небіжчика. Його обличчя в кількох місцях було побите, особливо ніс. Але волосся було зачесане так, як за життя, а вуса старий Венцель востаннє витяг гарячими щипцями, і вони, довгі, рівні, стирчали впоперек білих щік. Голова була трохи повернена вбік, а в складених пальцях стримів хрестик з слонової кістки.
Пані Іверсен спинилася майже біля дверей і звідти, ледь примружившись, дивилася на домовину; і аж коли з вітальні, відкинувши завісу, з’явилася вся в чорному, заплакана пані Перманедер і лагідно запропонувала їй підійти ближче, вона ступила кілька кроків по навоскованій підлозі. І знову стала, згорнувши руки на своєму чималому вже животі, й дивилася довгастими чорними очима на квіти, на свічники, на стрічки, на весь той білий шовк і на обличчя Томаса Будденброка. Важко було прочитати щось на її блідому, розплилому виду вагітної жінки. Врешті вона мовила:
— Так…
Тоді схлипнула, єдиний раз, коротко, тихенько, й повернулася до дверей.
Пані Перманедер тішили такі відвідини. Вона не виходила з дому на Рибальській і невтомно, з запалом спостерігала, як складали шану тлінним останкам її брата. Горловим голосом по кілька разів підряд вона читала замітки в газетах, де, так само як під час ювілею фірми, вихваляли його заслуги і оплакували тяжку безповоротну втрату. Вона зустрічала у вітальні всіх, хто приходив висловити своє співчуття, — а ім’я їм було легіон; приймала їх уже Герда, в салоні біля труни. Крім того, пані Перманедер провадила з різними людьми наради щодо похорону, який мав бути невимовно «аристократичний», і влаштовувала прощальні сцени. Вона звеліла, щоб усі службовці з контори прийшли попрощатися з шефом. І так само робітники з комор. Вони незграбно човгали своїми величезними ногами по паркету, скорботно витягали обличчя і сповнювали салон запахом горілки, тютюну й поту. Мнучи в руках шапки, вони дивилися на пишно оздоблену труну, спершу захоплено, а далі знуджено, аж поки один із них набрався відваги й повернув назад, і тоді вся компанія почовгала слідом за ним… Пані Перманедер була в захваті. Вона запевняла, що в багатьох по бороді текли сльози. Звичайно, вона це вигадала. Такого не було. Але що з того, коли їй так ввижалося і коли це тішило її?..
І ось настав день похорону. Металеву домовину наглухо закрито і прибрано квітами, свічки в свічниках догоріли, будинок сповнили люди, і пастор Прінгсгайм, оточений родичами небіжчика, місцевими і приїжджими, велично став в узголов’ї домовини. Його показна голова красувалась на широких брижах, як на тарілці.
Церемонією керував спритний чоловік, найнятий на такий випадок, щось середнє між служником і розпорядником. З циліндром у руках, швидко й тихенько ступаючи, він збіг парадними сходами вниз і пронизливим шепотом гукнув у передпокій, де товпилися податкові службовці в уніформі й вантажники в куртках, штанях до колін і з циліндрами:
— Кімнати переповнені, але в коридорах є ще трохи місця…
Потім усе стихло; пастор Прінгсгайм почав говорити, і його добре поставлений, дзвінкий, переливчастий голос заповнив увесь будинок. Поки він тут, нагорі, поряд з фігурою Христа, підносив молитовно складені руки й простягав їх, благословляючи присутніх, унизу, перед будинком, спинилася запряжена четвериком похоронна карета, а за нею вздовж вулиці довгим рядом, аж до самої річки поставали й інші карети. Навпроти входу вишикувалась у два ряди рота солдатів з рушницями коло ноги на чолі з лейтенантом фон Тротою, що, з оголеною шаблею в руці, дивився на вікна другого поверху вогнистими очима… Люди юрмилися на вулиці, витягали шиї з вікон навколишніх будинків, намагаючись щось побачити.
Врешті натовп у передпокої заворушився, почулася тиха команда, солдати, чітко клацнувши рушницями, взяли їх на плече; лейтенант фон Трота опустив шаблю, і в дверях з’явилася домовина. На плечах у чотирьох носіїв, убраних у чорне, з трикутними капелюхами, вона повільно випливла на вулицю, і вітер розніс над головами цікавих запах квіток, розкошлав чорний пучок пір'я на дашку похоронної карети, погрався гривами коней, що стояли довгим рядом аж до річки, і чорними стрічками на капелюхах візників. З неба, повільно кружляючи в повітрі, проривалися великі сніжинки.
Коні похоронної карети, геть покриті чорними попонами, з яких визирали тільки їхні неспокійні очі, тихо рушили з місця. Їх вели чотири візники, теж усі в чорному. За ними знялася з місця рота солдатів, і до будинку одна за одною почали під’їздити карети. У першу сіли Христіан Будденброк і пастор Прінгсгайм. Малий Йоганн їхав з якимось угодованим родичем із Гамбурга. І поволі, поволі довга,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будденброки», після закриття браузера.