Читати книгу - "Будденброки"

Коли домовина на плечах у носіїв, у супроводі родичів небіжчика, повз хрести, статуї, каплички й голі плакучі верби наблизилась до родинного склепу Будденброків, там уже стояла почесна варта. Солдати знов узяли рушниці на плече. А з-за кущів долинули приглушені, скорботні звуки жалібного маршу.

Знов відсунено велику могильну плиту з ліпленим родинним гербом, знов обмуровану яму край безлистого гайка, де лежали батьки Томаса Будденброка і де мав тепер лягти й він, обступили чоловіки в жалобному вбранні. Вони стояли, заслужені, багаті, опустивши голови або сумно схиливши їх набік, і серед них сенаторів можна було впізнати по білих рукавичках і білих краватках. Віддалік юрмилися службовці з міських установ, вантажники, конторники і робітники з комор.

Музика стихла, і озвався пастор Прінгсгайм. А коли його благословення віддзвеніло в холодному повітрі, всі поспішили ще раз потиснути руку братові й синові небіжчика.

То була довга церемонія. Христіан Будденброк приймав співчуття якось неуважно, трохи зніяковіло, як завжди в урочисті хвилини. Малий Йоганн стояв біля нього в теплій матроській куртці в блискучими гудзиками, ні на кого не дивлячись, опустивши очі, підведені синіми тінями, і, нахмурившись, намагався відвернути обличчя від вітру.

ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА

Розділ перший

Буває, ми часом згадаємо якусь людину, подумаємо про її життя-буття і раптом похоплюємось, що її вже не чути в загальному хорі, що вона вже не гуляє по вулицях, а просто назавжди зникла зі сцени і лежить десь за міською брамою в землі.

Померла пані Будденброк, у дівоцтві Штювінг, удова по дядькові Готгольду. Навіть її, що колись була причиною бурхливих родинних чвар, смерть виправдала й очистила, і її дочки Фрідеріка, Генрієта й Пфіфі — вважали, що мають право приймати співчуття родичів з ображеною міною, якою вони ніби хотіли сказати: «Це ваше переслідування довело її до могили», — хоч мати й дожила до глибокої старості…

Мадам Кетельсен також попрощалася зі світом. Останніми роками її мучила подагра, але померла вона тихо, мирно, з дитячою вірою, на заздрість своїй ученій сестрі, яка й досі ще часом боролася з слабкими спокусами раціоналізму і яка, хоч ставала все горбатіша й сухіша, мала міцніше здоров’я, а тому приречена була жити на цій жалюгідній землі.

Пішов на той світ і консул Петер Дельман. Він проїв усе своє майно і врешті сконав від Гуніяді-Яноша, лишивши своїй дочці річну ренту в двісті марок і надію, що з пошани до прізвища Дельманів її приймуть у монастир святого Йоганна.

Не стало й консула Крегера, і тепер, на жаль, уже ніхто не заважав його м’якосердій дружині продавати останнє срібло й посилати гроші пропащому Якобові, що волочився десь по світах…

Щодо Христіана Будденброка, то його дарма було шукати в стінах рідного міста; він тут більше не жив. Не минуло й року після смерті його брата сенатора, як він переїхав до Гамбурга, де взяв законний шлюб з однією дамою, своєю давньою приятелькою, панною Аліною Пуфогель. Тепер ніхто вже не міг йому заборонити цього. За тим його спадком по матері, який ще не був забраний наперед і половина відсотків з якого й так весь час ішла до Гамбурга, наглядав Стефан Кістенмакер, бо так звелів у своєму заповіті покійний сенатор; але в усьому іншому Христіан тепер був сам собі господар… Як тільки чутка про його одруження дійшла до пані Перманедер, вона послала пані Аліні Будденброк у Гамбург дуже довгого і вкрай неприязного листа, що починався звертанням: «Мадам!» і повідомляв ретельно добраними, дошкульними словами про те, що пані Перманедер ніколи не визнає за родичів ані адресатки, ані її дітей.

Пан Кістенмакер був виконавцем заповіту, управителем майна Будденброків і опікуном малого Йоганна і з честю виконував свої обов’язки. Вони стали для нього джерелом бурхливої, почесної діяльності і давали право на біржі з дуже втомленим виглядом проводити рукою по голові і запевняти всіх, що він себе занапащає… Не треба забувати, що за свою працю він пунктуально відраховував собі два відсотки від прибутків. А втім, йому не вельми щастило в торгівлі, і він дуже швидко викликав невдоволення Герди Будденброк.

Ішлося про ліквідацію фірми. Всі справи треба було завершити протягом року: така була остання воля сенатора. Пані Перманедер, почувши про це, страшенно захвилювалася.

— А Йоганн, малий Йоганн, Ганно? — питала вона…

Те, що брат знехтував свого сина і єдиного спадкоємця, не схотів лишити йому фірми, розчарувало і боляче вразило її. Не одну годину вона проплакала, що їм доведеться попрощатися з вивіскою фірми, — цим скарбом, який передавали одне одному чотири покоління, що урветься історія фірми, коли на світі існує її законний спадкоємець. Але скоро вона втішилась тим, що кінець фірми — ще не обов’язково кінець родини і що її небіж заснує якесь нове, молоде підприємство і здійснить своє високе покликання: збереже прізвище своїх предків у шані й славі і доведе родину до нового розквіту. Недарма він такий схожий на свого прадіда…

Отже, почалася ліквідація торгових справ під керівництвом пана Кістенмакера і старого Маркуса, і відбувалась вона так, що аж серце краялось. Термін у заповіті визначено малий, його треба було дотриматись, тож доводилось поспішати. Поточні справи залагоджували надто квапливо й невигідно. То те, то інше продавали непродумано, зі збитком. Склади, комори пішли запівдарма. Чого не встиг зіпсувати своїм запалом пан Кістенмакер, те довершувала повільність старого Маркуса, про якого в місті казали, що, виходячи взимку з дому, він грів перед грубою не тільки пальто й капелюха, ба навіть свою палицю. Коли траплялась якась вигідна справа, він неодмінно прогавлював її. Одне слово, збитки йшли за збитками. Юридично Томас Будденброк лишив по собі майна на шістсот п’ятдесят тисяч марок; а через рік після розпечатання заповіту виявилося, що наявний капітал і близько не відповідав цій сумі…

По місту йшли непевні й перебільшені поголоски про невдалу ліквідацію фірми; їх підсилювала чутка, що Герда Будденброк думає продати свій великий будинок. Люди розповідали всякі небилиці про те, що її змушує до продажу, про значне зменшення будденброківського майна, і поволі в місті запанував настрій, який удова сенатора спершу сприймала здивовано, з прикрістю, а потім з дедалі більшим обуренням… Коли вона якось розповіла пані Перманедер, що кілька ремісників і постачальників досить нечемно зажадали