Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Герцог Ґ. Лейхтенберґський та інші, менші, барони і сіятельства доказували німцям, що причиною їхніх невдач є їхня українофільська політика (аналогічно цей самий аргумент втлумачують тепер в голови американців). Доказів мали цілі купи з діяльности УЦР, її законів і преси. Наймаркантніші місця з тих документів «перекладали» німцям. Все це йщло до Берліну. А там і самі бачили, що ані демократичний уряд України, ані монархічний не може завести ладу і гарантувати доставу харчів Німеччині. Помалу уряд Німеччини переходив на москвофільську політику і, відповідно до того, прикручував українську шрубу. Почали посилати на села вже свої німецькі каральні загони, які робили те, що й московські. Україна заворушилася. Почалися повстання вже не окремих сіл, а й цілих повітів. Заносилося на справжню війну; вбитих німців почали лічити на сотки (за офіційними німецькими відомостями, вони втратили тоді в Україні 30000 вояків).

Шість дивізій вже було замало.

Заворушилася і наша еліта, що тому стихійному спротиву селянства треба дати провід і організацію. З представників усіх партій утворили для тої цілі «Український Національний Союз». Німці, рятуючи себе (доставку харчів Німеччині), рішили зіграти ще раз українською картою: запросили до уряду українців. Українці вже самі зрозуміли, що вони зробили були на початку фатальну помилку, відмовившись творити уряд П. Скоропадського, і тим дали золоту нагоду москвинам захопити владу в Україні. Тепер вони погодилися і до уряду ввійшли Д. Дорошенко, О. Лотоцький, П. Стебницький, В. Леонтович, на підміністерські посади — П. Холодний, С. Шелухин, О. Шульгин, І. Саліковський, Д. Лукасевич та інші (дехто з останніх був уже в уряді).

Та було вже запізно. Весь адміністративний апарат в Україні був у московських руках. По українських містах стояли московські загони. В самому Києві було 30000 зорганізованих і озброєних московських офіцерів, з яких кожний вогнем дихав на все українське. Москвини вже готувалися кинути непотрібну вже їм гру в українську державність, разом з їхньою лялькою П. Скоропадським. Готувалися не лише монархісти, але й демократи, соціялісти (московські).

До Києва (і взагалі в Україну) наїхали тисячі не лише монархістів (московських), але й московських соціялістів. Всі вони ніколи перед тим в Україні не були. Ці зайди мали в Україні свої політичні партії, свої московські різного роду (включно з озброєними дружинами) організації і часописи. Московські соціялістичні організації та часописи накидалися на все українське зі ще більшою люттю, як монархічні. Органи партії есерів «Ґолас Юґа», «Народнає Дєла» та орган соціял–демократів «Начало» під’юджували уряд і московську офіцерню до погромів українських установ, шкіл, преси. Кожний протиукраїнський крок адміністрації вихвалювали і раділи. Власне московські соціялісти подали проект створити в Україні союз усіх (включно з монархічними) московських партій для боротьби з українським «сєпаратізмам» у всіх царинах життя (див: П. Христюк. «Замітки і матеріяли до історії української революції». Т. III.).

Один з тих московських соціялістичних лідерів, В. Станкєвіч, пізніше писав, що московські соціялістичні партії в Києві вважали аксіомою боротися проти большевиків і українських сепаратистів, включно з П. Скоропадським. Большевики були десь далеко, а сепаратисти і П. Скоропадський тут, отже, вважали потрібним перше повалити П. Скоропадського. Метою перевороту було передати владу «Саюзу Вазраждєнія Расіі», який мав зв’язатися з уфимським Правітєльствам (решти уряду А. Кєрєнского в Сибіру) і розпочати потім широкомасштабний наступ на большевиків (ленінців). Лідери московських соціялістичних і демократичних партій уклали плани перевороту і день. Московські монархічні офіцерські організації обіцяли повну підтримку зброєю. В ті плани було втаємничене військове міністерство та декілька міністрів. Але саме в призначений для перевороту день П. Скоропадський проголосив федерацію з Московщиною як перший крок до відновлення московської імперії, і тому переворот відкликано (див.: В. Станкєвіч. «Васпамінанія»). Ми навели все, щоб пригадати нашим забудькам, що все це може повторитися (власне, вже готується) під іншими назвами, але тотожне метою (і навіть методами).

Коли в часописах з’явилася вістка, що Ген. А. Дєнікін став Верховним Головнокомандуючим усіми військовими силами, що були в той час на території колишньої імперії, міністри–єдінонєдєлімці заявили на засіданні Ради Міністрів, що українська армія мусить бути підпорядкована А. Дєнікінові також. З протестів міністрів–українців просто глузували. Генеральний Штаб (А. Слівінський) поквапно почав виробляти план об’єднання команди військами Дону, України і Дєнікінської армії під верховною командою ген. Дєнікіна. Ще перед цим П. Скоропадський мав сустріч з Донським Отаманом ген. П. Красновим, на якій обговорювали плани відбудови імперії (див.: П. Христюк. «Замітки і матеріяли).

Навіть наші короткозорі політики побачили, що вже готові плани і сили зробити Київ (і всю Україну) осередком Дєнікінського уряду й армії. Це означало повну ліквідацію не лише рештків української державности, але й взагалі всього українського, з тисячами шибениць для всіх «сєпаратістав», включно і з поміркованими, а може, й деякими малоросами за «ґасударствєнную ізмєну». (Так і було трохи пізніше, коли А. Дєнікін окупував Лівобережжя).

14.XI.1918 міністри–українці вийшли з уряду. П. Скоропадський призначив уряд, складений лише з україножерів–єдінонєдєлімців. Були в нім: С. Гербель, А. Ржепецкій, І. Кістяковскій, Г. Афанасьєв, Д. Шуцкой, А. Покровскій, В. Касінскій, С. Мерінґ, В. Науменка, Г. Ґлінка, В. Рейнбот, С. Петров, В. Любінскій, М. Варановіч, В. Лансберг, С. Завадскій.

На початку листопада 1918 р. капітулювала Німеччина. Війна скінчилася, і німецькі залоги мали залишити Україну. Оскільки уряд В. Леніна зрадив Антанту і підписав сепаратний мир з німцями, москвини сподівалися, що Антанта (Франція, Англія) буде воювати або поможе протилєнінським москвинам скинути владу большевиків. А для того треба було дуже поспішати здійснювати свої московські плани в Україні, бо хоч вони і мали в своїх руках адміністрацію і свої військові частини в Україні, все ж москвини боялися, що їх заллє море української стихії і з відходом німців українці роздеруть їх на шматки голими руками. Треба було поспішити зробити Україну частиною Росії, щоб часом Антанта помилково не визнала її фактичне існування.

Тому, не гаючись, уже 14.XІ.1918 П. Скоропадський проголосив Федерацію України з Московщиною як перший крок до відбудови «єдінай нєдєлімай Расіі». В грамоті про федерацію П. Скоропадський писав: «… Україні першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії… .Кличу всіх стати грудьми на захист України і Росії».

А. Дєнікін пише: