Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Тоді П. Скоропадський доручив скласти уряд проф. Київського університету М. Василенкові. Той визнавав себе українцем, писав праці з української історії, але був «общєросом», членом московської партії «Народная свобода». Ця партія непохитно стояла на засаді «єдіная нєдєлімая Расія». Але москвини були державно думаючими людьми, і ця парія дозволила своїм членам сплямити чистоту партійного прапора, зробитися зрадниками «єдінай нєдєлімай» — взяти участь у «сєпаратістскам» уряді Самостійної України, щоб руками П. Скоропадського відбудувати… єдіную нєдєлімую Расєю.

Чи не могли й українці сплямити свій партійний прапор і руками того ж П. Скоропадського відбудувати Єдину Неподільну Україну? Тим більш, що німці трималися (напочатку) українофільського напряму у своїй політиці?

Москвини були далеко хитріші за принципових українців. Вони плюнули на принципи і взяли міністерські портфелі. І це власне тоді москвини винайшли сильце на наївних хахлів, що його пізніше з ще більшим успіхом використав їх компатріот В. Лєнін, — «українська форма — московський зміст». Вони не пішли самі до уряду, а післали своїх «вєрних маларосав». Склад першого уряду був: Ф. Лизогуб — прем’єр, М. Василенко — освіта, А. Ржепецький — фінанси, С. Гутник — торгівля, промисел, Кияницин — рільництво, Ю. Соколовський — харчі, Ю. Ваґнер — праця, В. Любинський — здоров’я, Б. Бутенко — шляхи, М. Чубинський — судівництво, Г. Афанасів — контроль, А. Сливинський — військо, М. Гижецький — державний секретар. За винятком хіба М. Василенка — всі україножери.

Та тим україножерам несила було з першого ж дня «васпрєтіть украінство», бо адміністративний апарат був ще в руках українців. Тому москвини почали перше скріплювати свою владу в Україні (аналогія до УССР). Вони повідомили своїх голодних аристократів та бюрократів у Московщині, що в Києві є тепер золота нагода підгодуватися і відбудувати стару Расєю. Чорна зголодніла сарана хмарами налетіла на Україну (знову аналогія до УССР). Уряд давав їм посади, усуваючи з них українців. Мірою скріплення своєї влади москвини щораз гостріше бралися до всього українського. Позакривали українські часописи. Завели дику, навіть безглузду для їх же інтересів цензуру. Позакривали «Просвіти». Масово звільнили з посад українців, заступаючи їх москвинами чи «вєрними малоросами». Уневажнили всі закони, видані по 1917 році (навіть імперські, неукраїнські), отже, і саму самоуправу, замінюючи її призначеннями урядовцями, повели страшну нагінку на українське шкільництво. Українського унівеситету в Києві не дозволили, а запроторили його до маленького провінційного Кам’янця–Подільського, щоб позбутися з Київа найбільш небезпечного елементу — національно свідомого українського студентства.

В той час на Донщині ґен. А. Дєнікін організував московську армію (з питомою москвинам брехливістю назвав її «бєлою»). В Києві зароїлося від вербункових штабів та московських патріотичних організацій. Цілком відкрито формувалися офіцерські дружини, і уряд П. Скоропадського їх утримував та озброював. З Києва і з складів в інших містах йшли потяги зброї до ґен. А. Дєнікіна. Просьбу Кубанської Краєвої Ради прийняти Кубанщину до складу Української держави П. Скоропадський відкинув, не бажаючи перешкоджати А. Дєнікінові. В Галичині точилася нерівна війна Галицької напівозброєної армії з Польщею. Галицький уряд просив П. Скоропадського прислати військову допомогу та зброю. Відмовив, але дав дозвіл виїхати до Галичини полкові Січових Стрільців, що складався із дисциплінованих, ідейних, свідомих українських націоналістів–галичан, бажаючи позбутися цих небезпечних для нього українців. (І слушно, бо саме вони взяли Київ і ув’язнили уряд П. Скоропадського).

Київ обернувся в кубло московської монархічної і немонархічної зграї, яка з диким московським садизмом нищила все українське життя. На вулиці було небезпечно говорити українською мовою. Міністри вже цілком офіційно не визнавали не те що української мови, але й України; наказували своїм підлеглим вживати лише московської. Як далеко це пішло, видко з такого факту. Українці задумали продемонструвати німцям свою силу і зарядили масову панахиду по гетьмані І. Мазепі. Уряд заборонив державним урядовцям йти на панахиду і наказав поліції розігнати тих, хто прийде до церкви. В справу вмішалися німці і не дозволили розганяти. Пан Гетьман Української держави на панахиду не прийшов.

Побачивши свою силу, москвини заходилися нищити щось далеко, далеко більше, важніше для нас і для них. До своїх пограбованих в революційні часи маєтків повернулися їхні власники і почали енергійно надолужувати втрачене, накладаючи на селян відшкодувння, вдесятеро більші, за втрати. Щоб примусити селян платити, організували «каратєльниє атряди». їхню бестіяльну жорстокість перевищили хіба інші москвини — лєнінці. Ті атряди палили цілі села, катували десятки тисяч, вбивали тисячі селян. І все це робилося іменем гетьмана всієї України. Селяни зненавиділи не лише ім’я Павла Скоропадського, але й ТИТУЛ гетьмана. Вони на своїй шкірі переконалися, що і соціялістичний уряд української держави і несоціялістичний також приніс їм здирства, руїну, анархію, несправедливість, що називалися незрозумілими словами соціялізм, реквізиція, репарація, контрибуція і т. п. Нічого, крім лиха, не бачив наш селянин в обох тих «українських» державах. Зароджувалася думка (чи підшептувалася збоку), що власне ота українська держава є причиною того лиха. Зародилася і виросла ЗНЕВІРА в саму ідею української держави. Скомпрометована ідея — ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ПОТРІБНО ВСІМ МОСКВИНАМ. І це зробив П. Скоропадський, поруч із соціялістами УЦР. Це є його і соціялістів найбільший злочин проти України, бо ця зневіра стала ПРИЧИНОЮ ПРИЧИН поразки всієї нашої збройної боротьби 1918–20 років. З чотирьох мільйонів вишколених вояків до армії УНР зголосилося менш як 5%. Український селянин вже не вірив у самостійну Україну, а кидався до зброї лише тоді, коли москвин занадто пекуче заливав йому сала за шкіру.

На терор Скоропадської адміністрації наші селяни відповіли саботажем і бойкотом її наказів. Доставки збіжжя катастрофально впали. Занепокоєні німці почали дошукуватися причин. Ті причини пояснили і «доказали» їм дуже авторитетні в очах німців особи. Тоді в німецькому уряді сиділи люди, мудріші за А. Гітлера, і розуміли, що, здобувши симпатії українців, вони дістануть більше потрібних їм харчів, ніж могли б отримати брутальною військовою силою. Крім того, розвал Московської імперії і рівночасно приятелювання з Україною давали можливість перекинути армії зі східного фронту на західний. Це були причини українофільської політики німців.

Наші принципові демократи вважали компрометацією свого демократичного імені приятелювати з німцями. Майже ніхто з них не турбувався нав’язати близькі, інтимні зв’язки з впливовими німцями в Києві. Кілька окремих прийнять чи сухих напівофіційних та офіційних балачок. Москвини ж, навпаки, лізли до німців всіми дірками. їхня аристократія знала німецьку мову і знала, як «причаровувати». На