Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

територію України і посувалися далі. УНР побачила, що їй приходить кінець, і без допомоги німців вони незабаром опиняться на еміграції. Знову, хоч–не–хоч, але таки треба проголосити «зраду общєй» — проголосити державну самостійність і незалежність України від Московщини. Довше дебатувати над улюбленими соціялістичними та драгоманівськими параграфами не було вже часу, бо любі північні брати наступали на п’яти. І нарешті, майже з однорічним запізненням — 22.I.1918 УНР проголошується суверенною державою. А 9.ІІ.1918 УНР підписує у Бресті мирний договір з Німеччиною, за яким УНР зобов’язується продавати Німеччині щонайменше 60 мільйонів пудів збіжжя річно, а за це Німеччина зобов’язується очистити Україну від москвинів. (Рік тому могла сама УНР очистити без жодних коштів, а тепер мали платити німцям чимсь далеко більшим, ніж ті 60 млн. пудів збіжжя (Драгоманівська мудрість.).

За короткий час німці разом з українськими частинами загнали москвинів на їх «родіну». Але німецькі сильні залоги лишилися в Україні. (Шість дивізій).

Та життєва лекція нічому не навчила наших закукурічених соціялістів в УНР. Хоч їх власний досвід показав їм аж надто ясно, що український народ не хоче їхнього соціялізму, УНР все ж ухвалює 100% соціялістичні закони, якими скасовується приватна власність на землю (найбільш дражлива і обурююча нашого селянина справа), дає автономію зайдам, потурає соціялістичним експериментам і т. п. Адміністративний апарат опинився в руках партійних нездар і політичних спекулянтів, економічне життя хиталося до банкротства, лише єдине «розвивалося» повною ходою — це… дебати істин Марксового талмуду. Наш практичний селянин побачив, що «з тої юшки він риби їсти не буде», і засівав стільки землі, скільки було потрібно для життя лише власної родини, бо ж він не був певний, що разом з землею УНР не соціялізує і врожай. Тим більше, що він уже мав гіркий досвід з північними соціялізаторами.

Німці побачили, що за такогоу уряду вони не дістануть обіцяних у договорі харчів, що їх тоді пекуче потребувала Німеччина, і рішили змінити уряд України. 29.IV. 1918 вони брутально розігнали УНР, а скликаний на той день союз землевласників (переважно великих) обрав ґен. Павла Скоропадського на гетьмана України.

П. Скоропадський був типовим московським монархістом–патріотом «з малоросіян», звичайно, цілком змосковщеним. Він мав великі земельні маєтки в Україні, але жив стало в Петербурзі і цілком не цікавився нічим українським, включаючи й історію свого роду (походив у бічній лінії від гетьмана Івана Скоропадського). Наскільки він далекий від українства, показує той факт, що він довго зволікав виконати наказ імперіяльного Генерального Штабу українізувати свій корпус і лише тоді, коли ґен. Л. Корнілов переконав його, що це треба робити для «спасєнія Расіі», почав українізувати.

Німці вибрали П. Скоропадського не тому, що він був московський монархіст, але щоб забезпечити доставку харчів до Німеччини, а за тих умов зробити це могла лише тверда влада в Україні. В німецькому парламенті була дуже сильна соціял–демократична партія. Вона вимагала від свого уряду, щоб він не допустив, щоб в Україні запанував передреволюційний лад, щоб був забезпечений вільний розвиток усієї української культури в Україні. Німецький уряд мусив вважати на вимоги свого парламенту і тому дав інструкції в такому дусі командантові німецьких військ в Україні ґен. Г. Айхгорнові, що віддзеркалилося в «Грамоті до всого Українського народу» П. Скоропадського, в якій він виклав основні принципи державного устрою України. Під тою грамотою може підписатися кожний не заражений драгоманівством український патріот. У двох словах ці принципи були: Самостійна Українська, ліберальна, парламентська держава на взірець таких в Европі. Тут Україні трохи пощастило, але все нещастя було в тому, що ці здорові принципи не були засадами, світоглядом самого П. Скоропадського, але накинені йому німцями, що і показалося в його дальших поступованнях.

Україна армії не мала, і тому німецьке військо в Україні було єдиною фактично силою, яка мала наказ від свого уряду ставитися прихильно до українізації і лібералізації життя в Україні. Такі обставини відкривали перед П. Скоропадським великі перспективи. Спираючись на німецькі баґнети, він міг би приборкати драгоманівців та москвофілів, очистити Україну від москвинів, а найголовніше — міг би привернути до себе вирішальну силу України — селянство. І це можна було зробити досить легко, бо ґрунт у селі був приготований соціялістичною соціялізацією землі. Наш селянин зрозумів, що соціялісти обдурили його своїм кличем «земля селянам», бо він вимріяної «купчої» (права власности) на одержану землю не дістав.

І перед революцією, і по ній віссю, навколо якої оберталася вся внутрішня політика в Україні, було мале, але дуже вагітне на наслідки слово ЗЕМЛЯ. Не буде перебільшенням сказати, що той, хто вирішив би земельну проблему в Україні так, як бажає селянство, був би паном України. Мабуть, П. Скоропадський це розумів, бо видав закон про ліквідацію великих земельних маєтків, хоч сам був одним з великих землевласників.

Покликавши до влади ґрупу М. Міхновського, форсуючи українізацію, протегуючи все культурно–національне життя, П. Скоропадський був би перетягнув на свій бік всю національно свідому, несоціялістичну інтелігенцію (і навіть частину соціялістичної). Маючи її і селянство на свому боці, він мав би силу творити українську армію, не дуже рахуючись з німцями. Міг би то зробити, але для того треба було… бути не Павлом Скоропадським, але Миколою Міхновським.

Проте в ім’я історичної правди мусимо сказати, що П. Скоропадський пробував піти цим шляхом (з власної чи німецької волі — байдуже). І вся вина, що він не пішов ним, падає на нашу несоціялістичну національно свідому еліту.

Особисто П. Скоропадський був порядною, чесною людиною, але він був типовим московським ґенералом–служакою, добрим виконавцем наказів, пересічного розуму і здібностей, без політичних знань і досвіду. Та найголовнішою, фатальною його хибою була м’якість характеру. Мабуть, її він успадкував від свого предка гетьмана Івана Скоропадського, про якого казали, що править Україною не він, але його жінка Настя. Москвини використали цю обставину на всі 100%.

Скласти кабінет міністрів (уряд) Р. Скоропадський доручив М. Сахнові–Устимовичу. Німці ще раніше «радили» П. Скоропадському, що його уряд має бути українським і самостійницьким (ніяких орієнтацій на Московщину чи Польщу) (пояснення ґен. Ґренера С. Єфремову). М. Устимович запропонував міністерські портфелі національно свідомим українським несоціялістам. Тут виявилася та трагедія, про яку ми вже говорили — короткозорість і карликуватість думки нашої еліти.

Впірнувши з головою в своїх кабінетах в етнографію, вона не могла бачити далеких перспектив. Ці кабінетні теоретики відірвалися від реального життя. Також не оминула багатьох з них і пошесть соціялістичного баламутства. Наприклад, до своїх зовсім несоціялістичних партій наліпили сакраментальне «соціялістична» (соціялісти–федералісти). Ну,