Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тепер Україна мала заплатити за москвофільство своєї еліти відповідну до гріха кару. Україна армії не мала.
Лідерами того харківського «з’їзду» були: Ф. Сєргєєв (москвин), І. Артамонов (моск.), В. Аусєм (моск.), Ґ. Медведев (моск.), А. Іванов (моск.), С. Бакінскій (моск.), Н. Артьом (моск.), А. Горобіц (жид), А. Данілєвскій (жид), Євгенія Бош (жидівка), Є. Тєрлєцкій (жид), В. Люксембург (жид), Е. Луґановскій (жид). Цей «з’їзд» створив «Народний Секретаріят» (уряд) з таких людей: Є. Бош — внутрішні справи, поліція, В. Люксембург — судівництво, Є. Тєрлєцкій — земельні справи, Е. Луґановскій — харчові справи, «продразвьорстка», В. Бакінскій — міжнаціональні справи, Н. Артьом — торгівля, промисел, І. Шахрай — військові справи, М. Скрипник — праця, В. Затонскій — освіта. Чотири жиди, три москвини і два малороси. Сам І. Шахрай пише про цей «уряд» таке: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що я за український міністр, коли всі українізовані частини в Харкові доводиться мені роззброювати, бо вони не хочуть йти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти УЦР ми маємо лише військо, що його привів на Україну з Московщини тов. Антонов і яке на все українське дивиться як на вороже» («Лєтапісь Рєвалюциі». I.1928), В 1917 році в імперській армії було понад 4000000 українців. Ця маса складалася на 95% з селян, які в 1917 році своїм незмосковщеним національним інстинктом відчули, за ЩО мають боротися, і це висловили вже цілком свідомо на військових та селянських з’їздах. Це ЩО був український націоналізм, і хоч він, може, був підсвідомим, проте настільки був сильним, що його не могла подолати московська чи москвофільська пропаганда. Найкращим доказом того є той факт, що московський Генеральний штаб, хоч і розумів небезпеку для Московщини, все ж сам наказував (ґен. П. Скоропадському) українізувати полки, бо переконався у відпорності українців на соціялістичну пропаганду. Тепер наші соціялісти і демократи викручуються тим, мовляв, большевики розклали наші військові частини. Брехня!
Коли московський большевик (лєнінець) говорив московською мовою нашому воякові, що Україні війська не треба, то наш вояк розумів ліпше за нашого інтелігента, що то говорить ворог, просто інстинктово відчував це і тому не вірив москвинові. Але коли те саме говорив йому українець українською мовою, то наш вояк вірив, бо ж говорить не гірший від нього українець, який не менш за нього любить свій нарід. Наш вояк думав, що вчені люди (В. Винниченко, М. Грушевський) чей же ліпше за нього, неграмотного, знають: чи треба Україні армії, чи не треба. А від першого ж дня заснування УЦР всі більші і менші винниченки на всіх з’їздах напружували все своє красномовство, щоб переконати «темний» нарід, що Україні війська не треба. Вони, винниченки, а не москвини пояснювали воякам зукраїнізованих уже полків, що москвин є наш брат і по скиненні царя лише добра бажає Україні. Ну, а коли так, то ходімо, хлопці, додому; чей же не годиться стріляти у братів, що добра нам бажають.
Найславніший трубадур братерства з москвином В. Винниченко пише: «На протязі цілої української революції довелося ввесь час помічати, що ті люди, які не вміли як слід говорити по–українськи, іменно (власне. — П. Ш.) вони були найбільш скрайніми, запальними, непримиримими українськими націоналістами» («Відродження нації»).
З 4 мільйонів вишколених вояків вислала Україна проти московської голоти, що наступала на Київ, …300 невишколених дітей. Всі вони полягли. Вкрили безсмертною славою українську молодь і всю Україну та безсмертною ганьбою УЦР на чолі з ученим професором української історії.
Ніякі брехні, ніякі викрути, ніякі виправдання, замовчення, підмальовання не знищать самих фактів. Твердих, голих ФАКТІВ. А в історії важать лише факти. Історія не визнає «несвідомости» національних провідників. А голий, не підмальований факт є такий: наші драгоманівські інтелігенти були яничарами, які зрадили Україну в 1917 р.
Одночасно з наступом на Київ москвинів (під командою царського жандармського полковника М. Муравйова) в самому Києві повстали проти УЦР якраз ті «рускіє братья», що їх УЦР була звільнила з–під арешту їх боданівцями. 9.II.1918 москвини взяли Київ. Між іншим, для боротьби з УНРадою москвини створили окремий з необмеженими правами Воєнно–революційний комітет. Його членами були: брати Пятакови, Бакінский. Ввєдєнскій, Дора, Іткінд, Каручінер, Гамарнік, Лєбєдєв, Крейцбєрґ, Зарніцин, Пурке, Кулік. 10 жидів, 2 москвини і жодного навіть «вєрнава малароса». (УНР мала спеціяльне — ніде в світі не чуване — Міністерство Жидівських Справ з міністром С. Гольдельманом, а також дала жидам в Україні національну автономію).
Аж тепер кинулася УНР із закликом до українців творити українську армію. До тих самих українців, яким щойно вчора доказувала, що Україні армії не треба. А щоб якось пояснити свій зворот на 180°, казали їм, що то не тисячі голодних ваньок (с. т. московський народ) хмарами суне по хліб на Україну, але тих ваньок жене силою (якою, не казали) купка узурпаторів на чолі з В. Лєніним. І на доказ цієї драгоманівської мудрости Генеральний Секретаріят видав до тих ваньок відозву: «Брати і товариші! Хіба ж ви оповістили війну революційній демократії України? Скажіть вашим народним комісарам (міністрам. — П. Ш.), що ви не нарушите братньої згоди між Україною і всіма народами Росії. Спиніться ж, брати і товариші! Щоб ні одної краплі крові не пролилося в братовбивчій війні» (за: Р. Млиновецький. «Історія українського народу»).
Ванькі реготалися з такого безприкладного в історії ідіотизму і далі перли в Україну, горлаючи щосили «В Украінє єсть што шамать, єсть што піть — на Украіну пайдьом жить».
«Ми маємо тепер Україну. Запаси збіжжя в Україні — величезні. Взяти все відразу не можна. Треба спочатку зорганізувати свій апарат на Україні, а потім, коли матимем апарат і силу, дістанемо на 1.VI.1918 50 мільйонів пудів збіжжя» (В. Лєнін. «Статьї і рєчі об Украінє»). Тепер, коли ми завоювали Україну — це джерело хліба і палива, ми мусимо послати на Україну своїх залізничників, а також і частину робітників та селян з голодної частини Московщини» (В. Лєнін. «Сабраніє сачінєній». Т. 24. — С. 257).
Коли уряд В. Лєніна почав мирові переговори з німцями, УНР вислала до Берестя і свою мирову делегацію. Але німці не хотіли з нею говорити, пояснюючи, що міжнародне право дозволяє підписувати мирні договори лише з самостійними державами, а Україна самостійною себе не оголосила, отже, правно є частиною московської імперії. А з частинами не переговорюється.
Тоді москвини вже були опанували майже всю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українець і Москвин: дві протилежності», після закриття браузера.