Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

своїм другим Універсалом 18.VII.1917, в якому знову підкреслює, що і не думає відокремлювати Україну від Московщини. Хоч А. Кєрєнскій вимагав лише чотири москалі у складі Генерального Секретаріяту, та інші драгоманівці хотіли доказати йому свою вірність «общєй родінє», і вже самі прийняли до складу УЦР ще й 30% неукраїнців, а до Малої Ради ще більше — аж 45% (на 40 українців — 18 неукраїнців). І тут бачимо повну аналогію з УССР. І це є добра прнгадка нам на майбутнє. (Теперішня (1958) емігрантська УНР вже залицяється до московської демократичної еміграції).

А саме тоді ґрунт з–під Врємєннава Правітєльства вже падав. Прихильники В. Леніна зробили повстання в столиці (Пєтраґраді). А Кєрєнскій викликав кілька полків з фронту, щоб приборкати повстання. Генерал Л. Корнілов планував приборкати не лише В. Леніна, але й А. Керенского. В Московщині починалася громадянська війна. Армія розбігалася по домах. Почалася анархія. Прийшла золота нагода для України стати вільною і незалежною. Але москвофільська УЦР вважала це зрадою соціялізму, ножем у спину братньому народові. Братство Тарасівців рішило примусіти УЦР бодай почати здійснювати вимоги селянських та військових з’їздів, почати здійснювати, хоч би помалу, самостійність України. Братство рішило заарештувати московську адміністрацію в Україні і тим поставити УЦР перед доконаним фактом у надії, що після цього УЦР хоч–не–хоч мусить стати на шлях, що його вимагали з’їзди. Усувати від влади УЦР і перебирати владу в свої руки Братство не хотіло, бо це викликало б громадянську війну в Україні. На боці УЦР стали би всі москвини, жиди, змосковщена шляхта і соціялістична інтелігенція, і вони, цілком певно, покликали би на допомогу рідного їм північного брата (це зробили рік пізніше). На боці Братства Тарасівців було все селянство в кожухах і солдатських шинелях, але селянство ще вірило, що УЦР є українська, а щоб пояснити їм, що вона українською не є, то для того треба було довшого часу, багато агітаторів і чимало грошей. Цього не мало Братство Тарасівців і тому рішило ув’язнити московську адміністрацію, передати всю владу УЦР. Так і зробили.

Братство мало полк ім. гетьмана П. Полуботка в Києві, полк ім. гетьмана П. Дорошенка в Чернігові, «Вільне Козацтво» та своїх членів по містах України, які мали ув’язнити місцеву московську адміністрацію, як тільки це зробиться в столиці. 17.XІ.1917 полк полуботківців арештував московського коменданта Києва В. Обєручєва та його штаб, обсадили своїми стійками всі важніші установи Києва: телеграф, поліцію, банки, адміністраційні канцелярії; роззброїв моквинів, арештувавши найбільш небезпечних. Все виконано за кілька годин без жодного вистрілу, бо перелякані москвини спротиву і не думали ставити, лише благали не вбивати їх. Одночасно «Вільне Козацтво» захопило на стації Цвіткове чотири військові потяги, обеззброїли московських солдатів і з здобутою зброєю (з гарматами) рушило до Києва на допомогу полуботківцям.

Опанувавши Київ, полк вислав до УЦР делегацію, яка по–військовому відрапортувала УЦР, що столиця України звільнена від московських окупантів і полк чекає на дальші накази УЦР. Перелякана УЦР ще знайшла в собі хоробрости наказати полкові… звільнити з арешту москвинів і відійти цілим полком на фронт. Не бажаючи починати громадянської війни в Україні, полк полуботківців виконав наказ УЦР. По дорозі на фронт москвини обстріляли полк, вбивши чимало козаків. До Пєтраґрада УЦР післала телеграму, в якій повідомляла, що група дезертирів зчинила бешкет у Києві, але УЦР той бешкет зліквідувала і просить відправити на фронт лідера бешкету поручника М. Міхновського. Це сталося саме тоді, коли в Московщині ВЖЕ починалася анархія і Врємєннає Правітєльства доживало останні години свого життя. Аж такої ганебної зради свого народу його елітою не записала ще історія ні одного народу.

Будучи самі націоналістами, москвини добре розуміли характер і прагнення богданівців. їхній історик пише: «Пересякнені зоологічним націоналізмом і найглибшою ненавистю до всього московського («московский» — в оригіналі) полуботківці і ті, що були з ними розуміли гасло самостійности України власне як цілковите відділення від Московії (в оригіналі «Московії). їхнє незадоволення політикою А. Кєрєнского пояснюється виключно тим, що його уряд з урядом москвинів («москалей» — в оригіналі), з яким — вже з одної цієї причини — треба боротися, на їх думку («Лєтапісь Рєвалюциі». I.1928).

Д. Донцов пише: «Мільйони розпорошених енергій, затаєних бажань, причаєної ненависти, оправданої століттями гноблення, з великими позитивними ідеалами, які одушевляли наші маси, — чекали маґнету, який зібрав би їх докупи, щоб лавиною скинути то все на голову здихаючої імперії. Чекали, щоб по всій Україні залунав клич подібний до «Прокинься, Фландріє!». Того клича не було. Його висунули пізніше; його накинула революційним провідникам сама нація і проти їх волі та бажання. Але момент найкращої мобілізації тих почувань був майже втрачений» («Нерозрита могила». У ж. «Вістник» за IV.1937).

7.X.1917 владу в Пєтраґраді захопив збройним переворотом лідер большевиків В. Лєнін. Всі москвини, крім прихильників В. Леніна, не хотіли визнати його владу і його уряд, тому УЦР на вістку про той переворот зорганізувала в Києві Комітет Охорони Російської Революції і також слідом за москвинами не визнала уряду В. Леніна. А. Кєрєнский втік за кордон, і не було кому вже підлягати. Третій Український Військовий З’їзд, втративши терпець, не звернув на москвофільську УЦР увагу, 2.XІ.1917 взявся за зброю і вигнав з Києва московську владу. Знову хоч–не–хоч примушена була УЦР проголосити свій третій Універсал, у якому з упертістю маньяка запевняє свою вірність москвинам, а проголошену в тому Універсалі Українську Народну Республіку пов’язує у федерацію з НЕІСНУЮЧОЮ «демократичною Росією».

Захопивши центральну владу в Пєтраґраді, В. Лєнін вже легко поширив її на всю Московщину, бо 90% московських фабричних робітників, як і майже всі солдати, були його прихильниками. Та з переворотом припинився довіз хліба та вугілля з України. Московські міста стали перед примарою голоду і холоду. Сподіваючись захопити владу в Україні тим самим способом, як і в Московщині, В. Лєнін наказав своїм прихильникам в Україні скликати на 17.XІІ.1917 з’їзд «совєтав солдатскіх, рабочіх і крєстьянскіх дєпутатав». У той час в Україні ще стояло багато московських військових частин, геть збольшевичених, а робітництво міське було переважно москвини, жиди та змосковщені малороси. Але на той з’їзд приїхало багато «крєстьянскіх дєпутатав» (українські селяни), і лєнінці опинилися в мізерній меншості (на 2500 делегатів було їх 70). Трюк (шахрайство) не вдався, і тому ті 70 ленінців виїхали до безпечнішого для них Харкова, і там самі проголосили себе «Радянським Урядом України», який, ясна річ, «попросив» старшого північного брата допомогти їм скинути УНР. Брат дуже охоче «погодився» і вислав на Україну 30000