Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Вживаючи демагогію, драгоманівці захопили провід з’їздом у свої руки. Президія з’їзду дозволяла драгоманівцям говорити, скільки схочуть, але несоціялістам (а їх було на з’їзді 99%) обмежувала час промов або й цілком не давала говорити. І незважаючи на таке шахрайство, з’їзд вимагав негайно проголосити державну самостійність України, хоч би те й привело до війни з Московщиною. Старий селянин П. Шаповал (один з головних провідників «Вільного Козацтва») закінчив свою «шовіністичну» промову пророчими словами: «Хвилина велика! Нам не простять наші діти й онуки, якщо ми її змарнуємо. НЕ ЖЕБРАЙМО! ВІЗЬМІМ СВОЄ СИЛОЮ».

Збентеження нашої драгоманівської інтелігенції було приголомшливе. Навіть ці сліпці побачили, що український нарід хоче щось цілком ПРОТИЛЕЖНЕ до їхнього соціялізму та москвофільства. І тут показалися фатальні наслідки помосковщення і тому відірвання нашої інтелігенції від свого народу. Найбільша наша трагедія.

Кожний європейський соціяліст в такій ситуації був би зрозумів свою відірваність від бажань свого народу і, відповідно, змінив би чи, щонайменш, пристосував би свої соціялістичні мрії до вимог реального життя чи потреб свого народу. Німецькі соціялісти голосували — проти своїх соціялістичних переконань — за видатки на німецьку армію. Англійські соціялісти, проти своїх соціялістичних переконань, авлювали залізною рукою спроби Індії відокремитися від Англії. Московські соціялісти не лише не визнають право України на державну самостійність, але й брутально і криваво нищать всяку навіть лише агітацію за відокремлення, прикриваючись маскою брехливих фраз про це право. Лише наші українсько–московсько–жидівські духові покручі–каліки з несамовитою, патологічною манією божевільних не хотіли чути бажань 39 мільйонів свого селянства у свиті і шинелі. Не могли і не хотіли ані чути, ані зрозуміти. Пірнувши з головою в казуїстику соціялістичного талмуду, не бачили вони пересувань московських полків на Україну (південний німецький фронт), а полків з українською більшістю вояків з України (південного німецького фронту) до Московщини. Пересувань, що їх поквапно робила люба їм московська демократія (Врємєннає Правітєльства).

Як бачимо, наш неграмотний селянин показався о ціле небо мудрішим державним мужем, ніж вчений історик, який ЗНАВ безліч історичних фактів запеклої боротьби тих двох «братніх» народів, але ганебно НЕ РОЗУМІВ ані причин, ані наслідків тої боротьби.

Ось що писав цей наш найбільший, але, на наше нещастя, запаморочений драгоманівством історик у 1920 році, с. т. тоді, коли був уже у Відні, отже, після того, як московська демократія показала свої націоналістичні зуби з–під соціялістичного очіпка. Писав він: «Всім учасникам революції 1917 року пам’ятно, з якою нерішучістю, з яким ваганням соціялістичні українські партії прийняли гасло Незалежної України. Їх побоювання сповнилися в повній мірі. Дійсно, це гасло підхопили найгірші елементи української людности; елементи бандитські, контрреволюційні, реакційні, що формували гайдамацькі загони та громили жидів; підхопили різні спеціялісти формування військових відділів — всілякими отаманами головними, великими і малими (титул Головного Отамана мав С. Петлюра. — П. Ш.) і всією тою декласованою військовою верствою, що витворилася з розкладу російських армій і повторює на нашій землі сумну історію німецької тридцятилітньої війни. Гасло Самостійної України стало гаслом не тільки проти Совєтської Росії, але в значній мірі і проти соціялізму. Це гасло перемінювалося в гасло «Україна для українців» і всякі інші подібні націоналістичні і шовіністичні оклики» (М. Грушевський. «Українська партія с. — р. та її завдання». В журналі «Борітеся поборете». Ч. І, Вересень, 1920). Він ще писав і таке: «Які б не були помилки большевицьких провідників в українській політиці, як би не вилазила боком українцям діяльність їх агентів в Україні — належить оминати всякого конфлікту з большевизмом, шануючи загальнолюдську вагу соціялістичної революції» («Воля». II.1920).

І це все пише не лише вчений історик, але й людина, яка на власні очі БАЧИЛА ФАКТИ аж надто ясно виявленого московського націоналістичного імперіялізму, власне, отої московської демократії. Імперіялізму, так прозоро прикритого соціялістичною фразеологією, що його бачив навіть наш неграмотний селянин. Але не побачив вчений УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК. Чи може бути більша трагедія для нації?

Відчувши, що земля починає хитатися під їхніми ногами, діячі УЦР зрозуміли, що при дальшому зволіканні виконати наказ України, стихія національно здорового українського народу змете їх з України разом з їхніми північними братами. З болем у серці, після довгих дебат, УЦР проголосила 23.VI.1917 свій перший Універсал, в якому пише: «Тимчасовий уряд (у Пєтраґраді. — П. Ш.) не хотів разом з нами творити нового ладу і тепер ПРИМУШЕНО нас, щоб ми самі творили свою долю… і ТОМУ ми, УЦР, видаємо цей Універсал» (виділення наші. — П. Ш.).

Пєтраґрадській уряд перелякався. Службові рапорти Генералів вказували на ненадійність полків, і тому годі було думати про приборкання України військовою силою. Треба якось обдурити поки що Україну. І до Києва виїжджає делегація міністрів Врємєннава Правітєльства на чолі з самим прем’єром А. Кєрєнскім. (Кілька тижнів перед тим Врємєннає Правітєльства не хотіло навіть говорити з нашою делегацією). Але приїхавши до Києва і познайомившись із лідерами УЦР, московські міністри побачили, що справа не виглядає так страшно, як вони її уявляли зі слів Універсалу. Вони зорієнтувалися, що той Універсал скріплює ЇХНЮ ЕКСПОЗИТУРУ В Україні — УЦР, а тому для дальшого його скріплення дозволили створити т. зв. Генеральний Секретаріят, що мав складатися з членів, ПРИЗНАЧЕНИХ Пєтраґрадськім урядом (на рекомендацію УЦР), а з них чотири мусили бути чистокровні москвини. Генеральний Секретаріят не мав права видавати ніяких законів чи розпоряджень, а лише виконувати накази Пєтраґрадскава уряду (точно так, як в УССР). Територію України москвини визнали лише в межах неповних п’ятьох губерній: Київської, Волинської, Полтавської, Подільської, Чернігівської (без 5 повітів). Весь південь, весь схід України, Слобожанщину, Донщину, Ставропольщину, Кубанщину, Крим, весь наш Донбас, всю Чорноморщину, Басарабщину, всі наші чорноморські й озівські порти забирала московська демократія на чолі з її лідером А. Кєрєнским собі. Західноукраїнських земель ще не могли присвоїти, бо там тоді ще стояли німецько–австрійські полки. Але московська демократія і їх пробувала загарбати вже тоді (у вересні 1917 А. Кєрєнскій наказав почати великий наступ на Галичину). Отже, бачимо, що московська демократія робила з України невеликий острів без промисловости, без доступу до Чорного моря, ОТОЧЕНИЙ з усіх боків московською імперією. Аж так цинічно обкраяти не ненаважився навіть безоглядно брутальний В. Лєнін. Це є добра пригадка нам на майбутнє.

Така ганебна «автономія» вкрай обурила всю Україну, але УЦР її прийняла і заснувала (з дозволу А. Кєрєнского) генеральний Секретаріят, оповіщаючи про це населення