Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Братство Тарасівців, розуміючи, що долю України буде рішати збройна сила України війною з Московщиною, кинуло всі свої людські і грошові засоби на пропаганду ідеї державної самостійности України та неухильности збройної боротьби, війни з Московщиною. Драгоманівці, маючи в своїх руках державну владу, мали тим самим великі гроші на свою пропаганду. Вони видавали масовими накладами твори М. Драгоманова та іншу соціялістичну літературу. Братство Тарасівців видало — наскільки вистачало у них грошей — популярні брошури про історичну боротьбу України з Московщиною. Наприклад, оповідання про гетьманів П. Полуботка, П. Дорошенка, І. Мазепу, брошури «Як Московщина нищила Україну», «Московська брехня» і т. п. Твори Д. Донцова «Модерне москвофільство», «Історія розвитку української державної ідеї», «Культура примітивізму», для молоді видали прекрасний патріотичний роман, що його написав член Братства В. Отамановський (Златополець) «Син України» та іншу національно усвідомлюючу літературу.

Братство Тарасівців, побачивши, що ніяк не вдається переконати задурманену Драгомановим УЦР в потребі української армії, зорганізувало, як ми вже згадали, два українські полки (в Києві ім. Б. Хмельницького і в Чернигові ім. П. Дорошенка). Ясна річ, московська адміністрація та драгоманівці всіма силами боролися проти організації нашої армії. Наприклад, у Чернигові не давали козакам військових казарм ані харчів. Наші козаки спали під відкритим небом і голодували, але не розходилися. Побачивши, що голодом і холодом не зломити патріотизму та ідейности дорошенківців, московська адміністрація пробувала силою місцевого московького запасового полку розігнати їх. Дорошенківці розбили голими руками москвинів, забрали їхні казарми та зброю і примусили загрозою розстрілу місцеву московську адміністрацію постачати харчі. Тоді москвини звернулися за допомогою до УЦР. Делегація УЦР довго намовляла дорошенківців їхати на фронт захищати «общую родіну» або розійтися по домах. Та дорошенківці не піддалися.

Одночасно Братство Тарасівців організувало з селян Звенигородщини міліцію «Вільне Козацтво» під проводом селянина П. Шаповала. Кожне село творило сотню, якою командував вибраний селянин, що колись був у війську. Сотні складали полки. Так зорґанізувалося понад 60000 патріотичних селян, майже без допомоги інтелігенції.

Тоді самочинно організувалися три полки ім. Т. Шевченка в Москві, другий полк ім. П. Полуботка в Києві, полк ім. П. Дорошенка в Симферополі, кінний полк у Гришині, курені і коші в Одесі, Катеринославі, Мирі, Стовпці. На фронті українозовано 9 дивізій.

Наш селянин є дуже глибокий індивідуаліст з приватновласницькою правосвідомістю і психологією. Погорда і огида до москвина у нашого селянина є просто в крові. Отже, світогляд діяметрально протилежний соціялізмові наших драгоманівців.

Вже перший з’їзд делегатів «Вільного Козацтва» 16.X.1917 дуже гостро засудив політику УЦР і категоричним тоном вимагав від УЦР вигнати всіх москвинів з України й організувати нарешті армію. Отже, цілком зрозуміло, драгоманівська УЦР бачила у «Вільному Козацтві» свого ворога і пробувала зліквідувати його. Так, з’їзд губернських і повітових комісарів УЦР 16.X.1917 ухвалив зліквідувати «Вільне Козацтво». Але здійснити це несила була УЦР, бо «Вільне Козацтво» поширилося вже на добрих пів України. Головною метою «Вільного Козацтва» було вигнати всіх москвинів з України. Воно це і робило там, де могло, не звертаючи уваги на загрози УЦР.

Цей приклад «Вільного Козацтва» ми навели як конкретний доказ брехні наших соціялістів, які тепер намагаються скинути вину за катастрофу 1917–1920 рр. з себе на ніби національно несвідомий народ. «Вільне Козацтво», його ідеологія і діяльність є убивчим для наших соціялістів доказом того, ХТО був національно несвідомий: нарід чи та інтелігенція?

Та ще яскравіше показали цю різницю всеукраїнські з’їзди делегатів нашого народу в солдатських шинелях і селянських свитах.

Український Військовий Клуб під проводом М. Міхновського організував і скликав (проти бажань УЦР) на 18.V.1917 до Києва Перший Український Військовий З’їзд. Приїхало понад 700 делегатів від армії і флоту. З’їзд розпочався гострою вимогою делегатів почати організовувати українську армію, не оглядаючись на ніякі Врємєнниє Правітєльства. Делегати доказували, що є повна можливість це зробити, бо імперська армія вже почала розкладатися і незабаром перестане існувати, і москвини не матимуть сили перешкодити нам, бо їхні солдати вже їх мало слухають.

Не зважаючи на заборону Врємєннава Правітєльства, за місяць зібрався в Києві Другий Військовий З’їзд силою 2500 делегатів від 2500000 зукраїнізованих вояків на фронті. З’їзд знову і ще категоричніше та гостріше повторив вимогу до УЦР — негайно почати творити українську армію і флот. Чимало промовців надзвичайно гострим тоном ганили УЦР за її москвофільську політику. Деякі промовці навіть називали УЦР національними зрадниками. Всі делегати урочисто склали присягу на Софіївській площі не вертатися додому, поки не здобудуть державної самостійности Україні. Тут треба підкреслити, що 75% делегатів були прості, рядові вояки. Вся київська преса писала про «загрозливий (кому?) шовіністичний» і бойовий дух делегатів. Московський командант Києва полк. В. Обєручєв писав: «Серед делегатів З’їзду панував шовіністичний напрям; домагалися, щоб українське військо вигнало «кацапів» з України». Один з чільних соціялістичних діячів, П. Христюк, пише: «Настрій З’їзду був розпалений, рішучий. Делегати домагалися відокремлення від Московщини і війни з нею. Довелося вжити енергійних заходів, щоб цей стихійний протест не перейшов меж» («Матеріяли до історії української революції»). Перелякані В. Винниченко, М. Грушевський. М. Порш вжили енергійних заходів. Використовуючи знову свій авторитет, кинулися щосили гасити той загрозливий для північного «брата» український шовінізм, розпучливо доказуючи, що Україні війська не треба, бо приходить доба соціялізму, а москвини — наші брати, які поможуть нам закріпити «здобутки революції». Демагогії не жалували. (По закінченні збройної боротьби в 1920 році всі три вищезгадані міністри УНР повернулися до УССР «закріплювати здобутки революції». Але москвини тоді вже їхньої вірної служби не потребували. М. Грушевського та М. Порша зліквідували, а В. Винниченко чимскоріш накивав п’ятами з соціялістичного «раю», який сам будував з запалом пару років тому).

Також варто тут пригадати, що В. Лєнін, як тільки захопив владу в Московщині, негайно наказав організувати приспішеним темпом «Красную гвардію» та «Курси красних камандірав». І до тої праці він не побоявся закликати царських генералів А. Брусілова, П. Ґутора, Клємбовского, Поліванова та інших старшин (навіть царських жандармів, як, наприклад, полк. М. Муравйова). Царські генерали та старшини й організували нову московську армію.

В часі між двома військовими з’їздами зібрався Всеукраїнський Селянський З’їзд. На цей з’їзд приїхало понад 2200 делегатів. Незважаючи на шалену агітацію драгоманівців соціялістичних та москвофільських ідей, селянський З’їзд показався ще більш шовіністичним, як військовий. Делегати Селянського З’їзду з обуренням накинулися на УЦР за її жебрання прав України у москвинів. Делегати вимагали від УЦР негайно припинити всякі балачки з москвинами,