Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Тепер наші соціялісти вибрехуються тим, що, мовляв вони не мали тоді фізичної (збройної) сили усунути москвинів з України чи бодай від влади. Це звичайний їхній брехливий викрут. Вони мали її тоді аж подостатком. Вони мали тоді в Україні силу, далеко БІЛЬШУ, ніж пєтраґрадскій уряд. В Києві стояв вороже настроєний до москвинів (завдяки пропаганді М. Міхновського) полк імені гетьмана Б. Хмельницького силою в три і пів тисячі багнетів. В Чернигові стояв полк імені гетьмана П. Дорошенка, ще більш вороже наставлений до москвинів (вони там дуже утискали цей полк). Була велика сила патріотичного Вільного козацтва, яке прирекло послух УЦР. Під Пєтраґрадом стояла 12–а озброєна (з артилерією, бронепотягом і літаками) армія силою в 150000 вояків, що складалася майже виключно з українців. Завдяки заходам голови українських організацій у Пєтраґраді С. Жука, штаб армії запропонував УЦР пересунути цю армію на українсько–московський кордон. УЦР ВІДКИНУЛА ЦЮ ПРОПОЗИЦІЮ. Але на наказ пєтраґрадскава уряду (а його наказів тоді ніхто в імперії не слухав) вислала на німецький фронт з України 70 куренів по 1000 вояків у кожнім, а це ж 70000 вояків.

Ті курені формувалися в Україні і складалися майже виключно з українців. Пєтраґрадський уряд висів на волоску і тримався лише силою інерції. Пєтраґрадскій Савєт салдатскіх і рабочіх дєпутатав не визнавав того «уряду» і ніяких його наказів не виконував, навпаки, наказував не слухати тих наказів, а той «уряд» ані пари з рота не пускав, бо був безсильний щось зробити. Зайвою ілюстрацією є той факт, що представники українських організацій в Пєтраґраді не просили у того «уряду», але ультимативно вимагали формування українських частин (видати наказ не пізніше 2–ої години наступного дня, інакше…) (С. Жук). Ніхто в імперії вже не слухав того «уряду», отже, і УЦР могла дуже добре ігнорувати його також.

УЦР мала тоді в Україні силу більш як треба. Мала силу і могла очистити Україну від москвинів, перебрати всю адміністрацію в свої руки, створити українську армію і поставити її на московському кордоні. МОГЛА це зробити, але НЕ ХОТІЛА. Не хотіли, бо були вірними учнями свого апостола М. Драгоманова; вірними виконавцями його гімну — «з північною Руссю не зломим союзу». Замість організувати українську армію, демобілізували й ті полки, що їх був зорганізував М. Міхновський, і ті що самочинно, стихійно зорганізувалися самі на німецькому фронті. Мільйонократно повернулися москвинам гроші, що їх царський уряд колись платив М. Драгоманову.

Опинившись примхою долі при владі в Україні, драгоманівці і соціялісти взагалі не знали, що з нею робити. Саме життя живосилом пхало їх командувати, наказувати, але ж М. Драгоманов вчив, що всяка влада є насильством, що народ має сам собою правити, що кожний повіт має право жити так, як хоче. До Києва летіли телеграми, приїздили делегації по інструкції, накази, керівництво, але власне того не могли дати ті духовні євнухи–кастрати. Вони могли лише дебатувати безконечно, до безтями над параграфами соціялістичного Талмуду. І справді, вся діяльність УЦР звелася до безконечних дебат, дебат цілком теоретичних, відірваних від реального життя, що виходило з берегів. Ті самозакохані Лікурги й Демостени з Кобиляк дебатували: чи націоналізувати, чи соціялізувати землю та фабрики, навіть тоді, коли московська артилерія бомбардувала нашу столицю. Дебатувати замість організувати оборону. Наслідок цілком логічний: кінчали ті дебати на еміграції або у в’язницях братнього народу (Д. Донцов).

Д. Донцов пише: «За вірою наших лідерів у московську демократію крилося щось страшнішого, ніж віра в якусь спасенну ідею (демократію, соціялізм), крився цілковитий брак свідомости, що життя є ареною боротьби різних людських пород, а не райські ідилії. Крилася наївна віра ягняти з байки, яке так довго переконувало вовка незбитими аргументами про своє право жити, поки вовкові не знудилося слухати і поки він не припинив ягнячої філософії відомим закінченням… Ніхто з наших «шляхетних утопістів» не додумався, що всі оті теорії були лише свідомим або несвідомим шахрайством, метою якого було (і є) оправдати жадобу панування раси, що почувається сильнішою. Ніхто з тих утопістів не доглупався, що боротися з такою расою треба не аргументами ягняти з байки, але так, як у всім світі борються з вовками; не доглупались, що для того треба і собі позбутися овечої натури. Для овець у політиці це була затяжка філософія…

«Ніхто так не боявся національного прозріння мас і їх духової мобілізації ПРОТИ Московщини, як наші «лідери» революції. Крий, Боже, аби не вступив наш народ на шлях гідного відпору наїзникові! Крий, Боже, аби не загорівся він пекельною ненавистю до насильника! Крий, Боже, аби не почав бачити в нім смертельного ворога, а не «близьку собі силу», з якою треба угоду робити, а не воювати. Крий, Боже, аби не заразився наш народ «шовінізмом». Так розуміли суть нашої революції ті наші «політики».

«Напроти себе ставали виразно дві сили: українська революція і московська реакція (під виглядом світової революції); революція «хохла» проти «кацапа»; з одної і з другої сторони — розпечений до білого психічний стан взаємної ненависти. На все це сліпі і глухі були наші «лідери». Те, що стверджували факти, було для них оманою, помилкою чи непорозумінням. А яскрава кристалізація думки і волі наших народних мас була в їх очах пожалування гідною «контрреволюцією»… Треба лише (хоч тебе ломакою по голові б’є ворог) не сіяти згубного шовінізму. Треба переконати українців (з розбитими головами), що ненависть є зло, а любов — добро. А москвинам (які тримали піднесену ломаку) треба натякнути, що не гаразд роблять, але натякнути «не для того, щоб завдати московським соціялістам прикрих хвилин» (слова М. Грушевського. — П. Ш.) (чемний є хам до пана), але лише з «бажання допомогти їм швидше еволюціонувати, перевірити свої застарілі погляди» (слова В. Винниченка. — П. Ш.). Не було фактів, твердіших за мідяні чола наших «лідерів» (Д. Донцов «Авіронове насіння». «Вістник». XI.1937).

Та реальне життя не могло чекати, поки скінчиться той балаган, і по всій Україні спонтанно виростають, без керівництва з Києва, українські організації, які перебирають місцеве життя в свої руки. Так само і в армії починають самочинно організовуватися Українські Військові