Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Президент Петро Порошенко, який, як і багато українців, раніше був вірним УПЦ МП, виявився успішнішим за своїх попередників, Леоніда Кравчука та Віктора Ющенка, які підтримували надання автокефалії українській церкві. Леонід Кучма під час свого президентства намагався зберігати демонстративну рівновіддаленість від двох найбільших православних церков країни, натомість Віктор Янукович відкрито підтримував РПЦ. Порошенко застосував легалістичний підхід до здобуття автокефалії, не залишивши Московському патріархатові значного простору для маневру. На вирішення цього питання вплинуло і те, що Кремль переграв сам себе, організовуючи політичні інтриги на Балканах. Слідом за провалом кремлівських планів насильницького путчу в Чорногорії, що мали на меті зупинити її приєднання до НАТО, агентів російської розвідки депортували із Греції, де вони намагалися перешкодити домовленостям цієї країни з Македонією, які також відкривали перед останньою шлях європейської та євроатлантичної інтеграції.

Восени 2018 року розпочалася фінальна стадія становлення автокефальної церкви в Україні. Вселенський патріархат визнав неканонічними претензії РПЦ на територію України, що тривали з кінця XVII століття, і санкціонував проведення об’єднавчого Помісного собору українських православних церков. Цей собор, що відбувся 15 грудня 2018 року, проголосив створення єдиної Православної церкви України.

Надання українській православній церкві автокефалії має два головні аспекти. Перший стосується української національної ідентичності: створення об’єднаної та самостійної церкви зміцнить український патріотизм та сприятиме національній консолідації, стимулюючи остаточний світоглядний розрив з Росією та ідентифікацію з Європою. Російські націоналісти в Радянському Союзі та РФ апелювали до прийняття християнства київським князем Володимиром 988 року, аргументуючи претензії на спадщину Київської Русі як «першої російської держави». Вони вірили в те, що Київська Русь була «колискою трьох братніх слов’янських народів», які з часу своєї появи на історичній арені тільки й мріяли про «возз’єднання» єдиної держави на чолі з російським правителем. Українців, які не приймали союзу з Росією, вони вважали іноземними агентами.

Другий аспект цього процесу лежить у сфері геополітики. Якщо РПЦ, подібно до інших інститутів путінського режиму, є ксенофобською та антизахідною, нова автокефальна українська церква буде орієнтована на Європу. Починаючи з 2014 року відбувається поступовий крах інструментів російської «м’якої сили» в Україні. Російська модель розвитку має підтримку менше 1% української молоді, тоді як понад 70% усіх опитаних (зокрема 56% російськомовних громадян) ставляться до неї негативно[1359]. В очах більшості українців Росія асоціюється з такими поняттями, як «агресія» (66%), «жорстокість» (57%) та «диктатура» (60%)[1360]. На півдні та підконтрольних територіях сходу України лише 1% та 4% молодих людей отримують інформацію про актуальні події з російського телебачення й 7% — з російських веб-сайтів[1361].

Російська православна церква, яка була одним із головних, а отже одним з останніх дієвих засобів «м’якої сили» Путіна, нині опинилася перед перспективою розпаду її української гілки та перетворення останньої на невелику (в порівнянні з об’єднаною помісною православною церквою України) релігійну організацію. Шок, який викликали відповідні рішення Вселенського патріархату, віддзеркалився у терміновому скликанні Путіним Ради безпеки РФ для обговорення їхніх наслідків, а також в ухвалі синоду РПЦ про розрив євхаристійного спілкування з Константинополем.

Кінець релігійного панування Москви над Києвом означатиме, що Україна вже не повернеться до російської сфери впливу. Створення автокефальної церкви, отже, є відповіддю України Кремлю на його агресію.

Зміни української та російської ідентичності найбільш помітні у ставленні до образів і символів радянського минулого. У Росії повернення до радянських цінностей (в тому числі захист і перебудова радянських пам’яток) відбувалося паралельно з відродженням культу Сталіна, тоді як в Україні Євромайдан розпочав активну дерадянізацію, що стала органічним продовженням попередніх десятиліть десталінізації. Для тих, хто прагне залишити СРСР позаду й рухатися вперед, Ленін був символом авторитаризму, натомість для тих, хто прагне плекати радянську ностальгію, він і далі залишається героєм. В Україні через чверть століття після розпаду комуністичної імперії люди намагаються поховати своє радянське минуле, демонтуючи пам’ятники, відмовляючись від радянської символіки та перейменовуючи вулиці та міста[1362]. Від моменту початку Революції гідності з публічного простору було усунуто близько 1,4 тис. пам’ятників Леніну (так званий «ленінопад»); найбільші з них впали у Харкові у вересні 2014 року та в Запоріжжі у березні 2016 року. Змінили свої назви 55 тис. вулиць та чимало населених пунктів, зокрема названі на честь радянських лідерів обласні центри Дніпропетровськ (нині Дніпро) та Кіровоград (нині Кропивницький)[1363].

Десталінізація триває в Україні вже майже три десятиліття, тому більшість українців ставляться до радянського тирана Сталіна вкрай негативно: 80% українців, зокрема переважна більшість мешканців сходу (64%) та півдня (69%), вважають Голодомор 1933 року геноцидом[1364]. 54% українців вважають Голодомор найтрагічнішою сторінкою української історії[1365].

На відміну від України, путінська Росія