Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Візажист і перукар чудово попрацювали. Не дарма все-таки я витратила цілий день на їх пошуки за місяць до дня ікс. Молоді люди зуміли підкреслити риси кожної з нас трьох при цьому не додавши віку, і укласти волосся з ідеальною недбалістю.

Оля хотіла накладні вії і стрілки, і ми зійшлися на пучках в куточках очей і м'якій розтушовці, що підкреслює чудовий колір її очей, схожий на віскі. Стрижене взимку під каре, що ледве прикривало вуха, волосся вже відросло до плечей, що дозволило створити з нього витончене плетіння з завитими пасмами біля обличчя, які елегантно імітували більшу довжину. Домовленість про те, що кардинальних змін у зачісці більше не буде, йшла бонусом. Затоноване в рудуватий відтінок, волосся сяяло на сонці.

У мами були м'які локони, прибрані від обличчя з одного боку, що підкреслювало смарагдові бабусині сережки у вухах. Ті ідеально пасували до сукні-футляру кольору молочного шоколаду. Легкий макіяж з ніжним відтінком рум'ян робив їх з Олею схожими на сестер.

Я одягла синю сукню-міді. Вона була з досить широкою спідницею та обтягуючим ліфом з широкими бретелями. Волосся - вже давно рідного відтінку, було накручене і заплетене на маківці так, щоб довжина залишалася вільною. Мерехтливі тіні двох відтінків на повіках, побільше туші і блиск для губ завершили образ. Обійшлася б і без візажиста, але потрібна була впевненість в тому, що тон і контуринг точно нікуди не подінуться з обличчя.

Туфлі від одного з кращих дизайнерів, що став знаменитим завдяки серіалу «Секс у великому місті» підкреслили в цілому скромні і лаконічні наряди нас трьох. У кожної дівчини повинна бути принаймні одна подібна пара, тому остаточно ставши на ноги я насамперед подарувала їх собі і мамі з сестрою. Але, оскільки пересуватися на таких високих шпильках тривалий час було досить обтяжливо, в машині чекали на свою чергу балетки.

Поклавши в сріблястий клатч обидва телефони, кредитку і ключі я покинула спальню.

- Яка ж ти у мене красуня, королева моя.

- І не думай навіть, макіяж потече, - мамині лукаві протести супроводжувалися шурхотом тканини.

Вирішивши їм не заважати, я щільно закрила двері і попрямувала до сестри. Та щебетала по телефону з кавалером. Саме він і став причиною її небажання їхати, що вселило в мене забобонний страх. Однак, поки що у них все було добре. Крім того, цей хлопець, Влад Скляренко, зовсім не такий як ... Коротше кажучи, він хороший. Начебто. Зі звичайної сім'ї, навчається в будівельному коледжі.

Щирий та ввічливий, принаймні мере виглядав таким, коли ми знайомилися по відеозв`язку.

- Він буде за п'ятнадцять хвилин, - Оля поклала трубку.

- Як раз вчасно. Дай-но погляну на тебе ....

- Все чудово, Віка. Чесне слово, ти нервуєш більше за мене.

- Швидше за все так і є.

Пару хвилин по тому до нас приєдналися батьки, а Влад з фотографом приїхали одночасно. Звичайно в школі буде свій, але Instagram зобов'язує мати бездоганні фото, і я вирішила не позбавляти сестру задоволення. Ми поїхали двома машинами щоб не товпитися в одній. Всю дорогу молодь про щось шепотілася, а я сунула в вуха навушники щоб їм не заважати.

Будівля школи тепер зовсім інша. Вона, щоправда, і за років мого навчання добре виглядала, все ж таки приватний заклад, але тепер була схожа на побачені мною в Європі. Мінімалізм і функціональність невимушено демонстрували на що йдуть сплачені за навчання гроші. Втім, і викладацький склад тут завжди був досить таки достойним. Ложкою дьогтю було те, що оцінки іноді ставилися з розрахунку щоб батьки ні в якому разі не вирішили змінити школу для свого чада.

Цей факт, пам`ятаю, не влаштовував Ігоря, адже він спеціально віддав Артема в «найменш мажорну, але нормальну школу». Що ж - вчитися чи ні особистий вибір кожного. Рівень же знань сестри давав їй можливість потрапити і в Варшавський, і тим паче в наш медичний університет, а головне вивчитися там.

Двір майорів різнокольоровими сукнями дівчат упереміш зі строгими і стриманими костюмами хлопців. Всі і кожен сяяли наче діаманти, а атмосфера передчуття змушувала тремтіти разом з тими, заради кого ми тут.

Нове життя. Міріади можливостей. Довгоочікувана свобода. Страшно і хвилююче.

Коли було зроблено досить фото у школи мама з татом стали спілкуватися з іншими батьками, а класні керівники зібрали випускників щоб ще раз про всяк випадок дати «цеу».

Я ж вкотре перевіривши телефон, подумки благала щоб Дерек не приїхав. Потім погортала знімки на фотоапараті - вельми і вельми непогано. Не дарма цього хлопця рекомендували як одного з кращих.

- Світло чудове, просто стійте так, - раптом скомандував він. Відійшов і зробив пару знімків.

- Камера вас любить, - сказав хлопець, демонструючи результат.

- Або вона просто в умілих руках, - відгукнулася я.

Гуркіт двигуна відвернув увагу від споглядання фотографій. Парковка, взагалі-то не в шкільному дворі...

Серце пропустило удар, а потім почало стукати мов божевільне. В горлі, в вухах від чого все поплило перед очима. Все, окрім чоловіка, що вийшов з чорного спортивного автомобіля, який хвацько загальмував в декількох метрах від нас. Замість трохи подовженої тепер коротка стрижка - майже «їжачок». Окуляри на пів обличчя, хоч раніше він зневажав тих, хто носить їх увечері. Досить сильно відростила щетина на підборідді. Лілова сорочка в дрібну білу клітинку і темно фіолетові штани. Сухорлява, навіть, мабуть, худорлява фігура. Але ж тоді він пропадав у залі і поглинав курячу грудку кілограмами, нарощуючи масу. Тоді ... В минулому ... Яке залишилося позаду.

Жадібно відзначаючи всі ці деталі мій розум впустив, що його володарка стоїть і тупо витріщається на хлопця, немов вона знову в десятому класі. Зате цей факт вже точно не залишився непоміченим іншими. Всіма, окрім Артема. Якщо він і помітив мене, то й виду не подав.

Тому, що швидше за все не впізнав. Тому, що звик привертати увагу.