Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Після наочної демонстрації незрівняної переваги характеру і сили волі запорожця, — юного бека не довелося більше ні вмовляти, ні залякувати. Підганяти теж...

Інколи здавалося, що син Гуюк-мурзи відповідає швидше, ніж Василь встигає поставити запитання... Викладаючи все, як на сповіді, чи що там у мусульман замість неї... Не намагаючись хитрувати і лукавити. Час від часу поглядаючи на забруднені золою долоні козака. Навіть на вигляд такі ж тверді і репані, як кора вікового дуба. До слова, доводилося кілька разів бачити руки якщо не майстрів, то адептів бойових мистецтв, що віддали десятки років вивченню рукопашного бою. Нічого не скажу, вражає. Але в порівнянні з оцими «дошками», їх долоні, що пухка рученька дитини...

В ході добровільно-примусової бесіди з'ясувалося, що другої частини чамбула побоюватися не треба, бо вони повернуться в рідний улус іншим шляхом. Через Тивільжанський брід ...

— І якого дідька вам там треба? — здивувався Полупуд. — Хіба не знаєте ви, що минулого року паводок залив заплаву річки на багато миль по обидва береги? Так що не тільки до Перуна, а навіть до Тивільжана* (*Тивільжан і Перун — за часів Запорізької Січі острови на Дніпрі між порогами Будило і Лишній) не добратися інакше, як уплав.

— Зате нинішня весна поскупилася на дощі... — відверто пояснив Сафар-бей. — Та й літо спекотне. Степ висихає швидко. От батько і велів перевірити: в якому стані переправа. Може, придатна вже?

— Це так, вода зійшла, — погодився запорожець. — Але залишилося стільки боліт і заплав, що ні пішки, ні верхи, ні на човні... Тим паче — з обозом. Оборонив Господь — в цьому році немає там дороги вашому братові голомозому. Одного не второпаю: чим мурзі Гуюку Кічкаський брід не догодив?

— Навіщо питаєш? — знизав плечима юний бек. — Сам бачив, як через урочище важко переправляти навантажені вози. Багато товару вода зіпсувала... худоба ноги позбивала.

— Угу... бачив... — козак сіпнув щокою, час проведений в полоні нікому згадувати не хочеться, і сердито пихнув люлькою.

— Щоб тебе, аспида, так чорти в пекло везли, як ти нас... — встряв у розмову один з полонених. Той що був старше літами.

Бусурман скинувся, блиснув очима, мабуть, не визнавав права за селянином дорікати йому — воїнові, але змовчав. Хоч юний і гарячий, а розумів, що не час гонор показувати.

— Іди, Охріме, не заважай... — буркнув Полупуд. — Дай козакам своє діло справити. Турбот більше немає чи що? Так баб підганяй. Без малого добу в роті навіть ряски не було.

Селянин шанобливо вклонився, не в пояс, звичайно, так трохи шию зігнув і пішов. Ось як? Ніколи над цим не замислювався, а схоже, маємо елементарну кастовість суспільства. Козаки-воїни-шляхта і селяни-гречкосії-холопи. Проти зовнішнього ворога разом, а всередині — знай цвіркун свій припічок і не лізь з сукняним рилом в калачний ряд. Цікаво...

До речі, якщо провести аналіз до логічного завершення — то Василь мене до козаків приписав. Авансом. Так що я член привілейованого стану. Поки не буде доказів зворотного.

Помовчали трохи.

— Вози, кажеш?.. Значить, ще цього літа Гуюк-мурза хоче на північ великий обоз відправити? Звідки ж у нього стільки товару? На болгар або на угорців взимку кримчаки, начебто, не ходили. Та й в Козлові, здається, базар ще не згорів... То з якого рожна ногайський мурза до нас на ярмарок завернути вирішив?

— У мого батька немає стільки товарів, — не став заперечувати очевидного Сафар-бей, але й відповідав так, ніби приготував слова заздалегідь. Надто поквапливо... — Багато купців зі столиці виявили бажання торгувати в Уруських містах... Черкасах, Києві, Чигирині, Умані... І попросили провести їх караван через Дике Поле. А чому так — не знаю, мені не пояснювали. У торгових людей свої таємниці. Батько теж не розпитував. Коли прибуває гонець від Сонцеликого, навіть хан повинен скоритися.

— Гонець від султана... — задумливо пробурмотів Василь. — І мурза відправив тебе перевірити стан шляху...

Сафар-бей кивнув.

— Але, це означає... — як і раніше, думаючи про щось своє, потер підборіддя Полупуд, — що Гуюк-мурза велів тобі сходити на розвідку малим загоном, поводити себе тихо, ні в що не втручатися і нікому не потрапити на очі. Вірно?

Татарчук опустив голову.

— Не думаю, що батько втішиться, коли дізнається, що ти порушив наказ, спалив Свиридів кут і ясир взяв — через що й сам попався. По-перше, — у нього немає часу послати другий загін, щоб перевірити стан переправ... Караван, мабуть, вже вийшов зі Стамбула? А по-друге, — ніхто, будучи при здоровому глузді, не починає з нападу на жителів тих місць, куди на торг зібрався. Все одно що спершу розорити вулик, розлютити бджіл, а потім йти збирати мед... Нерозумно. Як думаєш, що мурза тобі скаже, при зустрічі? Якщо взагалі захоче побачити?

Сафар-бей знову промовчав, але по обличчю татарчука було видно, що перспектива зустрічі з батьком, при таких обставинах, здається юному бекові не вельми приємною. Тим паче, тепер. Одна справа порушити наказ, але повернуться переможцем і з ясиром, інша — самому стати бранцем. За якого ще й викуп заплатити доведеться.

Тут я згадав про реквізований пергамент з таємними знаками і простягнув тубус Василеві.

«Ось. При ньому було...» — пояснив знаками і мугиканням.