Читати книгу - "Таємничий острів"

Але пояснення такої дивної обставини доводилося чекати доти, доки Сайрес Сміт спроможний, буде говорити і розповість про все, що з ним відбулося. А зараз потрібно повернути його до життя. Можливо, для цього необхідні розтирання? Моряк скинув із себе куртку і взявся з усіх сил розтирати нею закоцюбле тіло Сайреса Сміта. Зігрівшись від цього енергійного масажу, той злегка поворухнув руками, дихання його стало рівніше. Він помирав від виснаження, і якби Гедеон Спілет з товаришами не встигли б вчасно, інженеру Сміту прийшов би кінець.

— так ви думали, що помер ваш хазяїн? — запитав Наба моряк.

— так, — відповів Наб. — І якби Топ не знайшов вас і ви не прийшли б сюди, я б поховав містера Сміта і сам помер би біля його могили!

Як бачите, життя Сайреса Сміта висіло на волосині!

Тут Наб розповів, як він знайшов хазяїна. Напередодні, вийшовши на світанку з Нетрів, він знову подався на пошуки, вирушив берегом на північ і дійшов до того місця, де вже був напередодні.

І знову, — хоча й без усілякої надії, як сам зізнався, — Наб узявся шукати: заглядав у кожну западину між скелями, вдивлявся в поверхню піщаної тераси — чи немає там якого-небудь сліду, що допоможе його пошукам. Оглядав він головним чином ту частину берега, яку не затопляла вода, тому що на краю моря припливи і відливи, чергуючись, безумовно, стерли всі сліди. Наб більше не сподівався знайти свого хазяїна живим. Він шукав тіло Сайреса Сміта, щоб власноруч поховати його!

Довго шукав Наб. Усі його зусилля залишалися марними. Здавалося, на цьому пустельному березі ніколи не з’являлася людина. Ту смугу берегової тераси, до якої доходив приплив, засівали мільйони мушель, і жодна з них не була розтоптана. Протягом двох-трьох сотень ярдів[9] Наб не міг знайти слідів людини. Було зрозуміло, що до берега ніхто не приставав.

Наб вирішив пройти ще кілька миль. Можливо, що тіло віднесло течією. Якщо потопельник пливе недалеко від низького берега, рідко трапляється, щоб хвилі рано чи пізно не викинули труп. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на свого хазяїна.

— Я пройшов берегом ще дві милі, оглянув під час відливу всі рифи, а в години припливу весь берег, і вже впав у відчай: нічого, мовляв, я не знайду. І раптом учора близько п’ятої години вечора я помітив на піску сліди людських ніг.

— Сліди людських ніг? — вигукнув Пенкроф.

— так! — підтвердив Наб.

— І відкіля ж ішли ці сліди? Від самих рифів? — запитав журналіст.

— Ні, тільки від межі припливу, а між ним і рифами море, мабуть, стерло сліди.

— Продовжуй, Набе, — сказав Гедеон Спілет.

— Я, побачивши ці сліди, немов збожеволів. Вони дуже чітко відбилися і йшли в напрямку до дюн. Я побіг в той бік; біг десь чверть милі, тримаючись цих слідів, але намагався їх не затоптати. Хвилин за п’ять, коли вже почало сутеніти, чую — гавкає собака. Це Топ гавкав. Він і привів мене сюди, до мого хазяїна!

І під кінець Наб розповів про те, як він побивався, коли побачив безжиттєве тіло Сайреса Сміта. Марно він намагався знайти в ньому хоч які-небудь ознаки життя. Він шукав мертве тіло, але тепер, побачивши його, жадав відродити в ньому життя! Усі його зусилля були марні. Залишалося лише віддати останню шану тому, кого він так любив.

І тоді Наб подумав про своїх товаришів. Напевно, вони теж хочуть попрощатися з померлим. Біля нього був Топ. Хіба не можна покластися на кмітливість такого розумного пса, такого відданого друга? Наб кілька разів вимовив ім’я журналіста: із супутників хазяїна Топ краще за всіх знав Гедеона Спілета. Потім Наб показав рукою на південь, і собака помчав берегом в той бік.

Ми вже знаємо, як Топ, керуючись інстинктом, що може здатися майже надприродним, знайшов дорогу в Нетрі, хоча жодного разу там не був.

Товариші Наба слухали його розповідь з напруженою увагою. Все-таки залишалося незрозумілим, чому в Сайреса Сміта немає жодної подряпини на тілі, незважаючи на те, що лише ціною надмірних зусиль він міг вибратися з бурунів, які киплять навколо рифів. І також важко пояснити, як напівживий Сайрес Сміт міг пройти більше милі від берега до печери, загубленої серед дюн.

— Послухай, Набе, — сказав журналіст, — так, виходить, це не ти переніс сюди свого хазяїна?

— Ні, не я, — відповів Наб.

— Виходить, містер Сміт сам сюди дістався — це зрозуміло, — сказав Пенкроф.

— Зрозуміло-то зрозуміло, але неймовірно! — зауважив Спілет. Розгадати цю загадку міг один тільки Сайрес Сміт. Потрібно дочекатися, коли він спроможеться заговорити. На щастя, життя вже поверталося до нього. Від міцних розтирань відновився кровообіг. Сайрес Сміт знову поворухнув руками, потім повернув голову і вимовив якісь нескладні слова. Нахилившись, Наб покликав його, але Сміт, здавалося, нічого не чув і, як і досі, не розплющував очей. Життя пробуджувалося в ньому, він ворушив руками, але то були мимовільні, несвідомі рухи.

Пенкроф дуже шкодував, що в печері не горить багаття, та й не можна розвести вогонь, тому що, виходячи з Нетрів, він забув захопити із собою віхоть з обпаленої ганчірки, — цей замінник трута було б легко запалити, висікаючи іскри за допомогою двох кременів. В інженера сірників не виявилося, у всіх його кишенях було порожньо, тільки в жилетній кишені уцілів годинник. Порадившись, друзі Сайреса Сміта прийшли до одностайного рішення — швидше перенести його до Нетрів.

Завдяки турботливому догляду товаришів Сайрес Сміт опритомнів швидше, ніж можна було очікувати. Вода, якою змочували йому запечені губи, подіяла на нього благотворно. У Пенкрофа виникла вдала ідея — додати в неї м’ясного соку, вичавленого із залишків печені, яку він захопив у дорогу. Герберт побіг на берег моря і приніс відтіля дві великі двостулкові мушлі. Приготувавши щось на зразок мікстури, моряк обережно влив до рота Сайресу Сміту кілька крапель, і той жадібно їх проковтнув.

Нарешті він розплющив очі. Наб і журналіст нахилилися над ним.

— Містере Сміт! Містере Сміт! — покликав його Наб. Сайрес Сміт почув. Він подивився на Наба і Спілета, потім на двох інших своїх супутників — Герберта і моряка, й кожному слабко потис руку.

Знову він вимовив щось нескладне, начебто ті ж слова, що вирвалися в нього непритомного і передавали думку, яка ще тоді не давала