Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Орієнтуватись в лісі було не дуже просто, але мені допомагав мій досвід, коли ми з батьком могли днями проблукати Забродою. Та і йти нам потрібно було по його краю, що все сильно полегшувало. 

Добре, що у Юрії в голові відклались спогади про старі карти, які та бачила колись давно. Лише завдяки її знанням ми розуміли, що йшли правильно. Вона казала, що цей ліс найбільший на цих землях, а може і найбільший на всьому континенті, якщо не враховувати Заброду.

Ми мали йти лише невеликою його частиною. Щоправда, була ідея пройти його повністю та вийти одразу до Малського князівства, що межувало з Імперією, але згодом ми відмовились від цього, адже це хоч і найкоротший шлях, але навіть близько не найшвидший.

Дощі теж почали поступово рідшати, а хмар ставало все менше. Схоже, що наслідки того теплого вітру із Заброди почали слабнути. Я лише сподівалася, що це не означало, що скоро знову настане холодна зима. Серед нескінченної зелені я відчувала себе спокійніше, ніж серед холодної білизни.

— Думаю, що ще один такий тиждень, і ми нарешті вийдемо до дороги, — сказала Юрія. — Я вже дурію від цих нескінченних комах, і краще б вже стояла холодна зима.

— Ну, у нас хоча б завжди є м’ясо, — вирішив сказати Ігор.

Ми й справді пробули в лісі вже близько тижня, а загалом вже минуло два тижні як ми покинули те село неподалік від Ладомиру. Але для мене увесь цей час пройшов непомітно, наче це був один-єдиний нудний день. Часом навіть все це здавалося безцільним та із відчуттям порожнечі усередині. А як задуматись про те, скільки часу ми ще проведемо в дорозі, то зовсім ставало сумно. Але в дечому Юрія все ж помилилась, і за декілька годин, після її слів, ми все ж побачили дорогу. 

— Може ми вийшли не там, де сподівалися? — поцікавився Ігор.

— Яка різниця? Дорога перед нами, а місце битви ми обійшли із запасом, — здвигнувши плечима відповіла Юрія. — Я не так і добре запам’ятала ту карту. Та і пощастило, що взагалі згадала про неї, бо раніше була впевнена в тому, що в очі її ніколи не бачила.

— Тепер нам просто йти на схід? — запитала я.

— Так, Купинь повинна бути там, — відповіла Юрія.

— А ми зайдемо до Купині? — запитав Ігор. — Я ніколи ще не бував у містах.

Так, серед нас Ігор був єдиним, хто не бачив міста зсередини. Але мені самій місто не здалось чимось приємним. Багато людей та бруду, а сморід іноді гірше за той, що у свинарнику. Так ще й на диво сильне відчуття самотності, хоча навколо і людно. Тому я не бачила причин захоплюватись ідеєю відвідати Купинь, що загорілась в очах Ігоря.

— Без грошей там нічого робити, — промовила Юрія.

— Від грошей одні проблеми, — поскаржився Ігор.

— Ти просто не знаєш, як це бути багатим, — посміявшись сказала Юрія. 

Іноді в мене з’являлася посмішка, коли я чула їхні розмови. А ще мені час від часу здавалося, що вони ставали більш схожими один на одного. Юрія переймала деякі звички та слова в Ігоря, а той у неї. Припускаю, і у моїх батьків було так само.

Наступного дня вже було помітно повернення спеки, від якої розмита болотиста дорога вкрилася тріщинами та затверділа наче камінь. І якби я тільки переносила спеку так само як холод…

Води з собою було не багато, бо про неї ніхто із нас, на превеликий жаль, навіть не подумав, коли дощі йшли цілими днями. А тепер під нами навіть кректали коні. Просто бути не могло, щоб біля центральних доріг не знайшли собі місце села чи хоча б поодинокі корчми.

Втім те, що це центральна дорога, зрозуміти було не дуже просто. Нехай колись Імперія, ще до свого розпаду, і проклала вимощені каменем шляхи, але в князівствах їх вже давно почало засипати землею, а в деяких місцях там навіть поросла трава. Юрія назвала це безсовісним ставленням до дарів Імперії, і тут я з нею була готова погодитись. 

— Діано, що ти бачиш? — запитала Юрія та вказала пальцем на щось дуже далеке.

— Схоже на парочку хат, — відповіла я.

— Сподіваюсь, що там дозволять напитись самим та напоїти коней, — сказав похмурим голосом Ігор, якому в спеку було найважче.

— Хі-хі, — посміялась Юрія. — Я їм не дозволю відмовити. 

Хат виявилось чотири, а одна із них так і зовсім була корчмою. Вона була навіть близько не рівня тій, в якій я ночувала в Ладомирі, але однаково краща за ліс із комарами.

На Ігоря сподіватись не доводилось, а Юрія занадто вже відрізнялась зовнішністю серед нас всіх, тому домовлятись з корчмарем довелось мені. Спершу я запропонувала йому пополювати та принести м’яса для його справи, але той відмовився, сказавши, що і так не має відвідувачів, яким те м’ясо можна було б готувати.

По корчмарю було видно, що він доброї душі людина, і вже майже був готовий дати нам кімнату за просто так, і лише шукав щось, що було б символічною платою. Та поглянувши на Ігоря та його розміри, він все ж придумав, що попросити взамін на їжу та місце — дрова. Навіть попри закінчення зими, йому потрібно було на чомусь готувати, а рубати сам він вже не може — на вигляд йому було років під сімдесят, що вже було майже рекордом в князівствах.

На цьому ми з ним і домовились, після чого я пішла до своїх друзів, що очікували на вході, і привітала Ігоря з можливістю потренувати замахи мечем, але із сокирою в руках.