Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

15 жовтня став його першим «робочим» днем. Сташинський на цей день багато не планував і хотів тільки почати спостереження. Але вранці прийняв протиотруту і, загорнувши пістолет у газету, поклав його у внутрішню кишеню піджака. Бандера вже поїхав з дому, і Сташинський вирушив у контору на Цепелінштрасе. Спостережним пунктом він обрав міст Людвіга біля Німецького музею і трамвайної зупинки. Перехожі могли помітити чоловіка років тридцяти, який тинявся без діла, поглядаючи на Цепелінштрасе. Спершу він помітив машину Бандери, припарковану біля будинку 67. Десь опівдні він побачив, як з будинку вийшли чоловік і жінка, сіли в машину й поїхали.

Робочий день, схоже, закінчився. Бандера був не сам, завдання не виконаєш. Але Сташинський вирішив поїхати трамваєм до будинку Бандери і якийсь час там почекати, щоб ні в кого не виникло підозри, що він недостатньо старається, на той випадок, якщо за ним стежать. Приїхавши на Крайтмайрштрасе і не побачивши ні Бандери, ні машини, він вирішив почекати до першої години. Дивлячись на годинник, чи не пора вже йти, він раптом побачив «Опель-капітан». Бандера був сам.

Коли авто заїхало в арку, Сташинський рушив у напрямку до будинку. Машина стояла перед відкритим гаражем, водій вивантажував щось із багажника. Ключ, виданий у Карлсхорсті, без проблем відкрив двері будинку. Сташинський зайшов всередину. Усе йшло за планом. Бандера наближався до входу, аж раптом Сташинський почув жіночі голоси з верхніх поверхів. Він не знав, що робити. Виходити з будинку? Але тоді він зіштовхнеться з Бандерою. А він не хотів, щоб Бандера його побачив. Тоді Сташинський зробив вигляд, що чекає ліфта і натиснув кнопку. Спрацювало. Жіночий голос лишився десь у стороні. Він не бачив її, вона не бачила його.

Сташинський мав змогу діяти за планом. Він повернувся до початкової позиції на сходах між першим і другим поверхами, непомітний із входу в будинок. Потім почув, як хтось намагається відчинити двері. Було зрозуміло, що це Бандера. Сташинський почав спускатися сходами, пістолет, загорнутий у газету, тримав у правій руці. Він мав вистрелити в Бандеру, коли вони порівняються на сходах, точно так само як це було з Ребетом. Аж тут виникла запинка. Бандера тримав пакет з овочами і не міг однією вільною рукою дати собі раду з дверима: ключ застряг у замку. Притискаючи пакет правою рукою, Бандера ногою тримав двері, а лівою рукою діставав із замка ключ. Одразу в нього не виходило.

У Сташинського виникли сумніви: може, момент непідходящий? Але він не відступив. Він спитав Бандеру, що з дверима, а коли той відповів, що все в порядку, підняв загорнуту в газету зброю і вистрелив йому в обличчя. Згодом він зізнається, що нервувався і вистрелив з обох стволів, а не з одного. Хлопок. Сташинський вийшов з будинку, зачинив за собою двері і повернув наліво в бік Ерцгісерейсштрасе. Потім пішов у центр міста. Розгорнув газету, сховав невеличкий циліндр у кишені, вийняв хустинку, приклав її до обличчя і продихався. За дві години він сидів в експресі на Франкфурт.

Сташинський хотів якомога швидше виїхати із Західної Німеччини, але поки від дістався до Франкфурта, останній рейс у Західний Берлін уже вилетів. Він купив квиток на наступний день і зареєструвався в готелі «Вісбаден», кімната 53. Цей готель працює і сьогодні, а готельна реклама каже, що звідти всього десять хвилин до центру міста і п’ятнадцять хвилин до аеропорту. Сташинського цікавило друге. Коли наступного дня він приїхав в аеропорт, у кіосках вже були газети з повідомленнями про загадкову смерть Степана Бандери, якого сусіди знали під іменем Стефана Попеля. Так Сташинський вперше отримав підтвердження, що «об’єкт» мертвий. Прибувши до Берліна, він зателефонував Деймону. Куратор вже знав про результат операції й привітав Сташинського з успіхом. Вони зустрілися в кафе «Варшава» у східній частині міста, і Сташинський розповів деталі. Він знову написав два звіти: перший про те, де і коли був, другий – про те, що передав привітання «знайомому», як і у випадку з убивством Ребета[71].

10. Смерть у швидкій

У квартирі на третьому поверсі будинку по Крайтмайрштрасе, 7 Ярослава Бандера, для сусідів фрау Попель, як завжди, чекала чоловіка на обід. Зачувши звук машини у дворі, вона визирнула з балкона, побачила «Опель-капітан» перед гаражем і відчинила двері квартири. Дружині Бандери, матері трьох їхніх дітей, було сорок два роки; вона передчувала продовження неприємної вранішньої сварки. Йшлося про іншу жінку.

Роками вона підозрювала, що чоловік їй зраджує, і робила все, аби цьому завадити. За словами охоронців Бандери, вона постійно дзвонила йому на роботу, перевіряла, коли він іде додому. Звільняла домашніх робітниць, бо підозрювала, що чоловік намагається їх звабити. Врешті-решт заборонила приймати в гостях жінок, та й гостей-чоловіків не любила, адже Бандера зголошувався відвезти їх додому і зникав на тривалий час. Але всі, хто знав Ярославу Бандеру, вважали, що вона дуже любить свого чоловіка.

Степан Бандера старався поменше бувати вдома навіть у вихідні. Приходив на роботу раніше за всіх і йшов останнім, нерідко аж після десятої вечора. Він справді був небайдужий до жінок, особливо до молодих. Друзі й колеги знали, що він зустрічається з жінкою, років на десять молодшою, і що цей зв’язок тривав навіть після того, як вона вийшла заміж. Тепер Ярослава Бандера підозрювала, що він спокушає молоду служницю сусідів, яка доглядає трьох дітей родини Вейнерів, що жила на першому поверсі їхнього будинку. Знайомі Бандери вважали, що він справді втратив голову – шукав кожної нагоди побачитися з цією жінкою, стеріг її під дверима квартири. Його дружина відчувала, що тут щось не те, і припікала ту жінку гострими поглядами щоразу, як вони стикалися в будинку. Ярослава вимагала пояснень від чоловіка, саме про це вони сварилися того ранку. Роздратований Бандера вийшов з дому раніше, ніж зазвичай. Останні слова, які він чув від дружини: «Підожди, як прийдеш на обід, то я тобі ще докінчу свою “молитву”».

Ярослава Бандера, мабуть, чекала, що вони закінчать вранішню розмову, коли він підніметься у квартиру. Але у відкриті двері вона почула шум внизу і голос Хаї Гамзе, сусідки з першого поверху: «О Господи!». Хая та її чоловік Мелах втратили здоров’я в нацистських таборах. Ярослава подумала, що з кимось із них щось трапилося. Потім вона побачила, як гер Гамзе піднімається сходами і