Читати книгу - "Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч"

Прощання мить, мій друже, нам несила оминути –

Так смутно склалося моє життя сумне.

І якби знав, що доля нас до цього приведе,

Та час, нажаль, ніяк назад не повернути.

Навіщо слідом йдеш ти в марних упованнях,

Що повернусь туди, де зайвий я для всіх,

Де є прислужники для втіхи примх моїх,

Але мені батьківського бракує піклування.

Ну а тобі не варто тут лишатися зі мною –

Хутчіш назад вертайся крізь луги й лани,

Поки не взрієш ґражди рідної сади.

А прийде час – ми знов зустрінемось з тобою.

А я крізь хащі вирушу на скелі верховину,

Де від невдалого життя свого навік спочину.

Попрощавшись із собакою, юнак ступив на стежку і поспіхом зник у непроглядному мороці за густими гілками, висвітлюючи свій шлях лампою, яка майже догорала. Поки остаточно не стихли кроки, і останній промінь тьмяного світла, що просочувався крізь численні хащі, не зник у лісовій безодні, пес смиренно сидів, дивлячись слідом за господарем, який йшов від нього, і безупинно скиглив, сподіваючись, що той одумається. Однак потім помчав щодуху, дотримуючись тієї ж дороги, якою вони забрели сюди, і незабаром зник за горизонтом. У такий спосіб на лісовому терені запанувала тиша, зрідка порушувана вітрами й шурхотом могутнього лісу, до яких за малий час додалося зловісне вовче виття, що самотньо долинуло з глибини лісу і за мить підхопилося рештою вовків неподалік.

Згодом маленький мерехтливий вогник став виднітися вдалині на кам'яній кручі; так само неспішно, але впевнено і невпинно він піднімався на саму її вершину, де і здійснив надалі єдиний привал на краю обриву. Місяць до цього часу встиг перекочувати на захід, ведучи за собою нічним небесним простором сузір'я Цефея і Малої Ведмедиці, а його світло почало краще опромінювати вершину скелі. Без того скорботна атмосфера п'єси ставала дедалі напруженішою з кожною секундою перебування юнака за крок до прірви, проте самотній силует, що здіймався над лісом під блідим світлом місяця, продовжив розповідь:

На краю прірви я стою, як сни пророкували,

У її морок спрямувавши погляд свій,

Мені з гір вітер шепотить про шлях важкий,

І про всі тяжби, що на долю випадали.

Розколотий мій світ на скоп дрібних частин,

У ньому більш нема стежин для вороття,

Нещирим змалку було все моє життя,

Для мене жити далі так є випробом тяжким.

В своєму вчинку лиш вбачаю порятунок,

Мій шлях не завершиться у бездонній тьмі –

Помре лиш світ презирства і брехні,

І врешті зникне із душі моєї смуток.

Затамувавши подих, я зроблю цей крок останній,

На мене там чекає світ блаженств безкрайніх.

Силует юнака кинувся в прірву. Моє сприйняття, яке раніше ніколи не бачило добровільний відхід з життя так виразно, сповільнило плинність часу, і мимоволі затамувавши подих, я спостерігав, як хлопчик повільно розтинає повітря, як потопельник, що йде на дно. Птахи зірвалися з крон і полетіли геть, шквал вітру, що піднявся, невблаганно гнув дерева протягом тривалого часу, а вовче виття стало куди більш пронизливим. Тепер атмосфера напруги, що панувала в повітрі, змінилася тривогою, але вистава на цьому ще не закінчувалася.

Пізніше, вдалечині на узліссі з'явилася ще дюжина мерехтливих вогнів – тепер цією ж стежкою спішно пересувалося скупчення дорослих у супроводі вже знайомого мені пса, що так само неспокійно метушився взад-вперед, кваплячи всіх за собою. З патронташем на плечі і мисливською рушницею в руках найшвидше біг ставний чоловік середніх років, з низьким чолом і сивиною, що проступала на рідкісній щетинистій бороді; його високий зріст і міцна статура помітно вирізнялися з-поміж інших, а риси обличчя видавали в ньому батька того самого хлопчика. Ще четверо озброєних рушницями людей слідували позаду і замикали собою збір, інші ж обивателі пересувалися з вилами, лопатами, палицями та іншим узятим поспіхом підручним знаряддям. Безсумнівно, люди пересувалися по сліду юнака, який тікав з дому, у чому їм сприяв уже помітно втомлений пес – з опущеною донизу головою і виваленим набік язиком він, тим не менш, щосили продовжував бігти вперед. Вигуки з натовпу з ім'ям хлопчика лунали без угаву і розносилися гучним відлунням по всій осяжній місцевості. Вигукам вторив відчайдушний материнський плач – складно було уявити силу скорботи, що вивергається зсередини, в такій тендітній жіночій натурі, змушуючи її випромінювати такі несамовиті крики.

На останньому подиху пес ліг на приховану стежку, що вела по сліду юнака, поклавши голову на землю і повернувши свій погляд до лісу; колись жвавій тварині тепер кожен ковток повітря давався з великим зусиллям, що супроводжувався важким утробним хрипом. Не зволікаючи, натовп одразу ж почав розподіляти між собою ділянки лісу для обшуків, маючи намір залишити біля входу в ліс жінок і одного зі стрільців чекати на повернення всіх назад. Материнське серце продовжувало розриватися гірким риданням, відмовляючись вірити у зникнення дитини та плекаючи надії на сприятливий результат молитвами до неба, а тим часом хриплий подих собаки ставав дедалі тихішим і тихішим, поки зовсім не припинився.