Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Пташки літали навколо кривавого дерева. Їхні крихітні крила мерехтіли у світлі світанку, створюючи неповторну картину. Їхнє пір'я було тонким, немов шовк, а очі — крихітними рубинами, що світилися зсередини. Щебетання, що походило від цих створінь, було мелодійним і дивно чарівним, немов пісня сирен, що манить моряків в обійми безодні.

——— Кров дає життя, зцілює і навіть … може вбити, — продовжив демон.

Раптом усі його творіння миттю впали кривавою калюжею на сніг. Дерево і пташки розпалися на тисячі кривавих крапель, що розтеклися по білому покривалу, залишаючи зловісні червоні плями. 

——— Моя кров саме така. Вона вбиває все, окрім свого носія. І цю руйнівну силу я можу дати тобі в обмін на твою душу. Ти станеш набагато сильнішим. Твоє тіло стане молодшим, а твій розум — ясніше. Ти отримаєш нове життя, яке триватиме рівно стільки, скільки ти сам захочеш.

Після цього демон підійшов ближче і нахилився віч-на-віч Леону. Його очі, глибокі й темні, палали жагою та обіцянкою сили. На мить час, здавалося, завмер. У повітрі витала важка аура, насичена небезпекою. Леон відчув, як від демона виходить неймовірний тиск, який тиснув на його свідомість, ніби намагаючись зламати його волю.

——— Просто скажи, скільки ще ти хочеш прожити? Скільки тобі потрібно часу, щоб допомогти тій дитині? — пошепки запитав демон.

 Його голос був солодким і привабливим. Але Леон дивився в його очі з недовірою. Всередині розгорнулася боротьба: одна частина душі ельфа кричала, що не можна довіряти цій істоті, а інша, втомлена та виснажена, жадала порятунку та шансу виправити помилки минулого.

——— Я можу назвати будь-яке число? - Вирішив уточнити Леон.

Демон лише посміхнувся. Його губи зігнулися в зловтішній усмішці, оголивши гострі, білі зуби. Його магія ніби проникала глибше у свідомість, пропонуючи невидимі узи, які б пов'язували долю Леона з його власною долею. Кожен м'яз тіла ельфа напружився. Серце билося, як божевільне. Кров пульсувала у жилах із новою силою. У голові Леона почали з'являтися загадкові образи. Він бачив себе в новій ролі, потужного та безсмертного, з арміями, що схиляють коліна перед ним. Але ці бачення були затьмарені тінню договору, який він мав укласти. Чи варто це робити?

Леон перевів погляд на свої руки, залиті кров'ю, і знову на демона. Перед ним був вибір: прийняти цей небезпечний дар і спробувати змінити свою долю або відмовитися і зустріти смерть з честю, але залишивши невиконані обіцянки. Тоді світ довкола здавався йому менш реальним, ніж зазвичай. Час сповільнився. Лише голос демона, глибокий і чарівний, пробивався крізь туман думок Леона.

——— Абсолютно будь-яке! — впевнено відповів демон. — Просто скажи його і прийми мою кров, як дар. Ти станеш найсильнішим. Ти станеш наймудрішим. Ти станеш новим королем цього світу.

Тоді ми ще не знали, яке лихо може на нас накликати цей демон, ім'я якому Люцифер. Ми спокійно розмовляли з Карлосом у його затишній кімнаті, коли раптом у нашу обитель увірвалася Лілі, принісши з собою погані звістки.

——— Біда! Сьогодні на 10 годину ранку призначено коронацію! - Вигукнула Лілі.

——— Хто? - коротко запитав Карлос, але ми з Лілі відразу зрозуміли, що він мав на увазі.

——— Принц Сигар Четвертий, старший син покійного короля та глава «Ордену Небесної Кари», — швидко пробурмотіла Лілі.

Обличчя Карлоса миттєво прийняло занепокоєння. Він мовчки наблизився до вікна, де були щільні темні штори, що не пропускали жодного променя світла та висіли, як непрохідна стіна. У кімнаті панувала напівтемрява. Проте нам з Лілі було все добре видно. Я помітив, як нервово Карлос почав м'яти штори кінчиками пальців. Мені хотілося щось сказати йому, але я не наважувався. Карлос стояв до нас спиною і монотонно бурмотів:

——— Я повинен був це передбачити. Не варто було мені залишати тоді замок.

——— Ніхто не міг знати, що принц Сигар так скоро заявить про свої права на трон, — нарешті я наважився сказати хоч щось.

Але мої слова виявилися марними. Карлос був захоплений своїми думками:

——— Я так боявся, що єпископ зробить свій хід, що зовсім забув, що в того жирдя були діти, — промимрив він.

Після цих слів він різко смикнув штору, пускаючи перші промені сонця до кімнати. Лілі відразу відскочила до дальньої стіни, щоб не згоріти від сонця. Але ми з Карлосом продовжували стояти нерухомо. Сонце ніяк нас не лякало. Мене захищала луска, що миттєво з'являється на моїй шкірі у разі небезпеки, а Карлос був практично невразливий завдяки тому, що колись його силою нагодували ангельськими частинами тіла. Ми були не просто вампірами, ми були чимось більшим.

——— Якщо ми зараз поспішимо, ми ще можемо встигнути зірвати коронацію, — знову заговорив я.

——— А що з того? Яка в цьому користь? Зірвемо сьогодні – проведуть завтра. Зірвемо завтра - проведуть післязавтра, - стомлено і майже безпорадно відповів Карлос.

——— Тоді ми могли б убити принца Сигара та всіх його братів, сестер, тітку, дядька. Усіх, хто хоч якось може претендувати на трон, — знову запропонував я.

На мить Карлос подивився на мене з такою люттю, що я відчув, як його погляд пронизує мене до самої душі. Вирішивши додати наприкінці своєї промови слово "пан" про всяк випадок, щоб пом'якшити його гнів, я зніяковіло опустив голову, подумки готуючись до його наступного кроку.

——— Прошу вибачення, що втручаюся, — раптом озвалася Лілі. — Не вважайте тільки це за грубість, пане, але чому б нам не навернути в вампіра єпископа? Якщо він буде на нашому боці, нам же буде простіше впливати на всі ці придворні справи? Я чула, що в Абісії слово церкви завжди було вирішальним. 

Карлос кинув у її бік свій злісний погляд.

——— Прошу вибачення, за зухвалість, — опустила вона голову. — Мені не варто було втручатися у вашу розмову з паном Маркусом.

——— Ну чому ж? - Спробував усміхнутися Карлос, але в нього це вийшло дуже зловісно. — Це може бути вирішенням усіх наших проблем.