Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

– Але ж ти її відпустити не спромігся навіть зараз.

Хвилина мовчання. Фогель розумів про що натяк, але відповідати не став.

– Після смерті Макліна, сподіваюся, відпустити дядька буде легше. – Клелія метнула на нього очі, спостерігаючи, як він відреагує на її відповідь.

Фогель нижче схилив задумливо голову. «Звичайно, – думає Клелія, – якби все було у минулому, то навіщо поливати пісок у пустелі?» Вони змінили тему.

– Як справа? Ви встигнете?

– Він сумнівається, що доживе, – відповіла пошепки, – через хворобу усі плани пригальмували. Він хоче приєднати свого надійного хлопця, раптом не встигне.

– Згоден, резервний план бути повинен. Ти сама не упораєшся! – підлив вино і собі. – Пам'ятаєш про нашу умову?

– Повідомити, якщо відчую, що слабшаю. Я не впевнена, що зможу довіряти комусь ще, навіть якщо хлопець дійсно надійний союзник.

Допитливі очі Фогеля вивчали та питали.

– Що тебе у ньому бентежить?

– Не знаю… Я ще придивляюся до нього, просто не очікувала, що він такий сумлінний та сміливий, – зізналася, пригадуючи як потай слідкувала за Монтеєм. – Певно, дядько не помилився, поклавши на нього надію.

– Що ти думаєш про нього?

– Такого певно зацікавить лихо, що з нею сталося.

– З тобою, дитинко. З тобою!

Пауза. Фідес неквапливо відпила з келиха вино, жодного разу не озирнувшись на Фогеля після слів. Все так швидко стає минулим. Навіть думи. Все, що в ньому було – біль, тепер набагато легше згадується, хоча й з тривожною ностальгією.

– Ні, тепер уже з нею.

* * *

На тижні

Під ранок Монтею снилося, що він п'є з філіжанки, але замість запашної кави налита якась дивна рідина... щось темно-червоне та густе. Речовина дуже нагадувала кров. Він зробив ковток, потім ще один, і ще. У роті не відчувалося присмаку. Він опустив погляд у спорожнілу філіжанку. На її дні лежали три зернечка гранату. Монтей дістав їх пальцями й поклав на долоню, щоб роздивитися. Але зернята раптом перетворилися на червоні грудочки льоду та почали швидко танути. Монтей кинувся, а тоді лежав у ліжку до дзвону будильника, встромивши завербований сном погляд у потріскану стелю.

Трапилося якось, після сьомої вечора, Абель скликав усіх охочих на річницю смерті дружини Бегонії, яку проводив у особливому залі маєтку. Власне туди вхід був закритий, і тільки раз на рік, за наказом господаря, прислуга відчиняла двері гостям та родині, щоб вшанувати покійну та її творчість. Бегонія Буре́ при житті була відомим скульптором та художницею. Монтею постійно траплялася на очі її творчість. Роботи Бегонії виставляли та прикрашали музеї, виставки, галереї Барбекату та поза його межами теж мали успіх. Останнім часом зображення її робіт копіювали мітингарі на плакатах або у вигляді графіті. Воно й не дивно. У своїх працях Бегонія плекала й прославляла відсутність будь-яких обмежень, утисків, насилля.

Монтей теж був серед запрошених. На вході офіціант у траурному смокінгу та бордовій краватці пропонував охочим аперитив та закуски. Тихо грала струнна музика. У напівмороку залу кришталеві бра над роботами запрошували відвідувачів до себе м'яким освітленням. Як же парадоксально було дивитися на витвори Бегонії у стінах маєтку Буре́, де завжди культивувався диктат. У ньому аж загарчала відраза. Атмосфера на грані поваги та зухвалості. «Треба ж мати хист до того, щоб убивати своїх і чужих совісті не питаючись».

Стій і підмічай.

Монтей узяв келих вина змочити горло і знайшов поглядом Деметру біля вікна. Вона мов кактус, що колись був квіткою. Віяло від неї відстороненістю. Вбрана у холодне й чорне як зимова ніч, вона була вся у собі. Ти бач, він не єдиний, кого дійство у залі відверто пригнічує. Він пильно спостерігав за усім і вся. Пуста метушня. Компанії зібралися всяких мастей. Монтей вдивлявся у калейдоскоп незнайомих облич: сповнені співчуття, нейтральні, знайшлися й ті, хто імітував скорботу, відчуження та турботу.

На декілька хвилин у залі погасло світло. Монтей, прислуга та Дема навіть не здивувалися. Адже подібне траплялося у маєтку майже повсякденно. Світло зникало на дві-п'ять хвилин, а потім знову вмикалося. Слуги вважали, що то діло у проводці чи перебоях в електромережі. Монтей, мабуть, також би так вважав, якби одного разу не став свідком реакції Абеля у момент чергового відключення. Його одержимий погляд стрибав по обличчях оточення, особливо новачків, яким колись був Тео, вишукуючи емоції жаху й паніки. «Що ж він така за короста?»

Будинок, в якому є все, що можна забажати, але це лише пустий простір. У стінах ні Бога, ні релігії. Хаос заступив та пітьма. Родина – це зв'язок, у якій агресії не менше ніж ніжності. «Гадаю, – думав Монтей, – будь-яка сім'я проходить через стан холодної війни й має докласти багато зусиль, щоб укласти перемир'я».

У настінні бра повернулося світло. Абель знову шукав очима емоційного підживлення. «Чого у цьому домі найбільше, – гадав Монтей, – гніту чи байдужості?» Люди, що живуть поруч один з одним, але не перетинаються. Кожен замкнений усередині зі своєю правдою, не пропонуючи та не просячи допомоги. Кожен має особистий секрет. Кожен грає на дошці за правилами власної гри.

Нарешті Дема підняла зір й привіталася так, що ніхто крім Монтея того не помітив. Як не помітили й те, що одна з картин біля каміна на якій була зображена дівчинка посеред кімнати з розкиданими на підлозі масками, не авторства Бегонії. Це не помилка, а виклик. Якщо речі поставили у залу пам'яті Бегонії, значить, що усі роботи відвідувачі будуть ототожнювати саме з нею. Можна щось довго не помічати, а потім якщо помітиш і це викличе тригер, в тобі прокинеться внутрішній детектив. Так було з Монтеєм. Таємниці й загадки приємно бентежили його мозок та спонукали до діяльності.

Його колишній бос помер не так давно, а відчуття, що років десять минуло. Час без надії на зміни триває нескінченно, а з тим, що відбувається, ще гірше. Але він пройдеться по всьому, і не важливо коли то було, обов'язково дістане усіх скелетів у шафі Абеля. Досі існували деталі, які Монтей дізнався, але не знав куди притулити. Вони наче сповільнювальний тромб, доки він не отримає вказівки від Стефано. Йому здається, не існує нічого такого, чого б він вже не дізнався. Інтерес лоскотав його нерви. Ну чого такого він й досі не знає, чим здивує і що для нього підготував Стефано?