Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

Стій і підмічай.

Монтей підійшов до картини «Віяло облич». До слова, дівча на ній задумливо обирала, яку сьогодні надягнути маску. Це дійство для неї було грою. Побачене спонукало його задуматися, а яку він маску вдягнув прийшовши сюди? Наглядача? Так заведено, що у суспільства викликає інтерес усе, що приховане, тому видимому часом приходиться маскуватися заради виклику уваги. Досить підступний трюк, спрямування в потрібний напрямок. Маніпулювання чистої води. Монтей швидко глянув на Абеля. Той удавав, що щиро приймає слова підтримки та співчуття. Чудовий актор, але не для кованого на всі ноги Монтея. Скрізь маневрування та вплив, без того Світ ні дня не існував. Ця зацікавленість може набувати конфлікт між видимим, що маскується під приховане та прихованим, що вдає з себе видиме.

У носі залоскотало від шлейфу жіночого парфуму. Монтею не довелося обертатися, щоб впевнитися, що поруч з ним Деметра. Тінь від жінки відкинулася на стіну. Світло було лише в її очах. Вона спрямувала його на полотнище. Після її погляд миттю скрижанів. «Так ось чому вона тут, – осінило Монтея, – заради шуму. Відволікає від самотності, що її з'їдає». Геть усе, що знаходилось в її просторі, ціпеніло та втрачало упорядкованість від її присутності. Лише одна людина у залі не корилася її навіюванням, і то був Монтей.

– Знаєте, більшість людей до кінця життя не розуміють ким є насправді.

Деметра мовчки перевела на нього погляд, імовірно чекала, що він скаже далі.

– Приміром, лихі, темні особистості. Я виділяю дві групи «темних»: ті, що усвідомлюють, що вони лихі, тішаться тим, й примножують свою темряву. А другі, певно, найнебезпечніший вид, що не знають про свою темряву або ж заплющюють на неї очі. Від останніх ніколи не знаєш чого очікувати, адже вони самі до кінця не розібралися в прихованій причині своєї природи.

– Яка різниця, усвідомлює чи незнає, якщо людина все одно залишає після себе руїни? – і з таємничим придихом додала. – Ви ж розумієте, пан Монтей, у чому річ.

– Безумовно. Тому я тут, леді Деметра.

Коротка пауза.

– Даруйте, чому «Віяло облич» тут? – Монтей продовжив гіпнозувати картину. – Схожий сюрр я бачив у кімнаті відпочинку. Тільки на ній зображений чоловік, який одягає на себе маску дня.
Дема продовжила тримати інтригу, проте її тіло видало першу реакцію, її зіниці розширилися.

– Це я до того, що картина на яку ми з вами дивимося не з під пензля вашої матінки.

– Он як! – у її інтонації вчувався подив. – Тож викладіть мені свою теорію, Монтей. 
Так вибагливо, але спокійно. Він краєм ока намагається вловити хоча б одну нову емоцію на лиці; і провалюється в цій спробі.

– Різниця у тому, що чоловік свідомо одягає маску щодня, а дівчинка – для неї це гра, дитяча, довірлива гра. Вона ще не усвідомлює для чого це робить.
Жінка зволіла не коментувати його гіпотезу.

– Я натякаю, – наполегливо продовжив Монтей, зрозумівши, що Дема сама не зізнається, – що ця картина – діло ваших рук, як і та, що в кімнаті відпочинку.

– Ладне припущення. До чого ви хилите, Монтей?

– До того, що це спритний трюк! Так легко видати приховане за видиме. Своє за чуже, а вони дивляться крізь пальці. – Він ревізував поглядом гостей, які неспішно пили коктейлі, гомоніли й  індиферентно ставилися до робіт покійної.
Дема ледь помітно смикнула його за край жакета, повертаючи, у такий спосіб, увагу чоловіка до себе.

– А що тоді для Абеля?
Буре́ на деякий час зник із поля зору.

– Ваш фокус? Пастка. Яка викриває його байдужість і лицемірство. В глибині душі він прекрасно розуміє аморальність дій, тому для себе ж намагається, за допомогою гарних слів, вчинків, надати мерзотним діям забарвлення любові, видати їх за високі почуття. Всі ці художні засоби потрібні для того, щоб красиво завуалювати огидну дійсність. – Монтей знову глянув на натовп. – Утім не смертельно, що відвідувачі погано знайомі з творчістю Бегонії. Хоча й приходять не вперше, або, влучно сказати, їх заганяють, як худобу, б'юся об заклад, не з власної ініціативи сюди, щоб вшанувати покійну.

  – Сміливо, пан Монтей.
  – Я лише називаю речі своїми іменами. Ви спитали прямо, я відповів чесно. – Підійшов близько, щоб вона краще чула. – До слова, у кімнаті відпочинку є ще одна дуже-дуже цікава для мене робота. Портрет юної Деметри. У ньому є чітке пророче посилання.

Річ зайшла про картину на якій юна Деметра сидить перед маленьким люстерком та палеткою тіней. Її лице, вуста були злегка не чіткими, розмитими. Дівчина вирішувала, яке обличчя собі малювати сьогодні.

– Але то не автопортрет, ні, ні... не ви його творець, а ваша мати.
Після цього Деметру замкнуло. А він продовжив вганяти її в заціп:

– Хоча вам вдається копіювати техніку Бегонії, досить вдало, я вам скажу, але все одно відчувається ваш дух, почерк. У роботах ви вимальовуєте власний біль, оскільки черпаєте у ньому натхнення. А Бегонія надихалася революційними подіями.
Жінка склала руки на грудях закриваючись, адже Монтей з кожною влучною думкою ніби здирав з неї шкіру, щоб пірнути у душу.

– Бегонія ж померла, коли ви були геть дитиною, але вона так філігранно й талановито передала ваш образ у юнацтві, ніби знала, що їй не судилося побачить вас дорослою. Той портрет повинен бути тут замість «Віяло облич». Що ж, витівка з підміною вдалася! Ваш намір себе виправдав. Висновок очевидний: усім присутнім у залі дійсно начхати. Вони не помітили підміну. Але переповіли один одному, що це роботи вашої матері. Адже не бачать різниці.

– Зрячі, але сліпцями їх робить байдужість, – підтвердила Дема.

– Пригадуєте експерименти із переказу, – продовжив Монтей, –  класичний приклад зіпсованого телефону. Так були обурені перші стосовно останніх і кожен стверджував, що говорив зовсім не те, що наступний переказав. Тут – те саме. Перед тим як прийти сюди вони отримали інформацію, що це роботи Бегонії. Добре. Повірили. Перевіряти не стали. Звичайно! Ох, якби річ була тільки у підміні... – махнув рукою. – Країну топить маска лжедобродіяння. Родину – борг. Підмінити можна що завгодно. Як думаєте? Поняття. Думки. Життя. Личину. А правда, все-таки, долає перешкоди, пробивається через міцну стіну.