Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

Деметра кілька хвилин мовчки дивилася перед собою, жускаючи в голові почуте. Її емоції знаходилися під тиском. На її шкірі здійнявся шторм у вигляді ознобу.

«Зламалася? Злякалася? Невже зловив у одну мить?

 Її емоції все одно залишаються невловними.

 А це я ще не акцентував, що на тому портреті вона зображена наче не жива. Немов... за декілька хвилин до смерті.

Може збирається духом? Схоже їй потрібен простір та час для думок».

Монтей все ж сподівався, що вона йому відповість. Розбита, але ще не розтрощена. Це саме той випадок, коли не треба умовляти себе, що все одно, яка вона в житті, головне – талановита художниця. Тут справжнє присутнє, але побачити його зможе тільки той, хто не слідує підміні понять. Подальші його кроки залежатимуть від її реакції. Тео відчуває, що діє правильно. І логіка у цьому випадку може виявитися другорядною. Достатньо однієї зачіпки, щоб він з ентузіазмом продовжив йти назустріч таємницям.

Звуки шуму та відчуття реальності знову повернулися до неї без попередження. Брюнетка перевела вирішальний погляд на Монтея і коротко сказала:

– Так, умисно викривити можна що завгодно. Ти правий, Монтей, всім присутнім начхати... – вона миттю підняла на нього очі, у яких зачервонів вогник, – окрім тебе!

Монтея вразила її пильність. Він підняв келих з вином, салютував й нарешті осушив його одним духом. Розмова себе вичерпала. Тим часом до гостей повернувся Абель, він мав вкрай спантеличений вигляд. Сам себе руйнував порожніми словами. Огида і тільки. Його видали мімічні знаки та уповільнені рухи. Досвідченим поглядом Монтея вхопив, що насувається буря.

* * *

Недільний обід із Віктором був під загрозою зриву. Напередодні хлопець сильно запив, і, звісно, Монтея такий розклад не влаштовував. Він заманив його під приводом важливої інформації щодо смерті Лілі. Віктор клюнув. Зовнішній вигляд хлопець мав такий собі, пом’ята сорочка не першої свіжості, скуйовджене, не стрижене волосся, убитий горем вираз обличчя. Нічого не лишилося від колишнього піаніста. Хоча алкоголем від нього не тхнуло, що здалося Монтею дивним. Судячи з відгуків його друга Романа, раніше Вік мав славу інтелігента. Однак часи та події змінюють людей, Тео знав не з чуток, часто не на краще.

Розговорити його про Лілі вдалося не одразу. Коли мова зайшла про покійницю, він раз у раз наливав собі нову чарку, спустошував її, і знову наливав. Не гаючи часу, побоюючись, що цей слабохарактерний нажереться в одну харю і відключиться, Монтей пішов одразу з козирів. Нахилився і сказав із серйозним виглядом:

– У мене з'явилася підозра, що обставини її смерті хотіли приховати.
Що тут почалося після цієї фрази! Віктор ніби протверезів. Очі спалахнули, постава вирівнялася. Він перестав наливати, відпросився у Монтея до туалету вмитися і повернувся майже тверезий.

– Я тої ж думки, пане Монтей. Не просто нас із Романом і вас не запросили на похорон. Б’юся об заклад, Деметра та дід мають що приховувати. Я їм дзвонив і до похорону, і після, прислуга мене просто відшила. Ну, не вірю я у випадкову смерть. Роман вважає мене параноїком. Я впритул не бачу для неї причин померти, вона мала стільки планів, і раптом... пішла в піке!

– Що за плани?

– Вона збиралася випустити альбом із композиціями власного авторства.

– Не заради докору буде сказано, творчі люди часто вдаються до деяких речовин, які, кх-м... полегшують перебування і викликають музу.

– О, ні, Лілі ніколи не балувалася наркотиками, антидепресантами, навіть у найважчих ситуаціях вона трималася гідно. Я не знав її іншої. Вона ніколи не здавалася.

– А випивка?

– Ну могла пригубити келих вина для зняття напруги або за компанію, але тільки не хімію ковтати.

«Смердить категоричністю. Я б на його місці не поспішав з визначеннями. Чужу душу зрозуміти – все одно що сказати, що бачив Бога. Він не знав її іншої, але це не означає, що вона не могла таємно вживати, наприклад, антидепресанти».

– Я намагаюся дізнатися проводився розтин її тіла. – Тео постукав пальцями по кришці столу. – Цікаво поглянути на звіт патологоанатома чи свідоцтво про смерть.

– Чесно кажучи, я саме цим зараз і займаюся, оббиваю пороги моргів, щоб знайти той, де вона лежала.
«Та невже? – скептично на нього покосився Тео. – За способом життя останні пів року не скажеш, що хлопець веде власне розслідування!»

– Ви не дивіться, що я весь такий на вигляд потертий... – додав винуватим тоном. Я, звичайно, не святоша, випиваю, коли сильно накриває вечорами й нападає безсоння, але більшою мірою то все для відводу очей.

– Це як?

– Ну вдаю, що невтішно спиваюся та опустив руки.

– Кому легенда адресована?
Віктор нахилився ближче:

– Буре́ – велике цабе у місті. Я не хочу, щоб він рознюхав чим я справді займаюся. Нехай краще вважає, що я не просихаю від горя.
«Музикант у ролі слідчого – цікаве видовище».

– А щодо іншої рідні Лілі? Я ж ні чорта не знаю, хто був присутній на похороні та з ким зв'язатися, бажано з адекватними.

– Та хто міг бути... – прикинув у думці, – ну дядьки, тітки, кузени... Я з ними не знайомий. Лілі добре відгукувалася про якогось Стефано. Батько її помер два роки тому і навіть цю втрату вона зазнала мужньо.

– От тобі й на!
«А ось це важливо про батька!»
Віктор примружив очі з підозрою.

– Схоже, ви давно з Лілі не спілкувалися.

– Винен, – Тео вдав, що шкодує, – у мене останній рік видався морально важкий, розлучився з дружиною, потім був розділ майна.
Віктор відчув себе ніяково через те, що змусив Монтея виправдовуватися. Він перепросив за те, що поводився неналежно.

– У тих рідкісних телефонних розмовах Лілі була невербальна.

Про батька мовчала, напевно ще журилася або хотіла віч-на-віч поділитися.