Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

– Так, замкнутися у собі – дуже на неї схоже у ситуаціях із життєвими труднощами. Вона воліла сама розв’язувати проблеми, не зациклювалася на драмі.

– Він хворів?

– За словами Лілі, його стан погіршувався з кожним днем. Лікарі розводили руками, не змогли встановити остаточний діагноз.

– Шкода, що не врятували.
Коротке мовчання.

– Ми ж планували з нею довгоочікувану зустріч у домашній атмосфері, але не склалося. Я не одразу дізнався, що трапилося, обірвав усі слухавки. – Останню фразу Монтей кинув на перевірку. – Дзвонив до неї додому. Тиша. Що зараз із її житлом?

– Квартирка зачинена. Після смерті батька Лілі нічого в ній не змінювала, так і жила.
«Друга вдала зачіпка: вона мешкала в батьківській квартирі. Треба випитати у Віка адресу».

– До самої смерті?

– Так, після того, як з'їхала з гуртожитку коледжу.

– Де її знайшли?

– Вона напередодні поїхала до маєтку діда на ювілей.

– Лілі не попереджала, як надовго поїхала?

– Та на вихідні, вона телефонувала мені в п'ятницю увечері, а в неділю з ранку вони знайшли її мертвою в маєтку.
Хлопець замовчав, аж раптом вибухнув.

– Самогубство точно випадає! Яка людина задумає накласти на себе руки в будинку, де повно людей?! Хіба батьківська квартира для таких цілей не найкращий варіант?
«Тільки якщо вона хотіла розіграти перед свідками постановку. Одна з двох гіпотез: перша – щось пішло не за її планом, і вона померла; друга – родичі не надали їй допомоги навмисно».

– Скарг від неї не надходило, що їй хтось чи щось загрожує?

– Ні.

– Може на рідню останнім часом нарікала?

– Ми цю тему оминали. Вона нікому не довіряла. Після смерті батька якось у серцях висловилася, що всі вони як гострий апендицит, якого час позбутися.
Тео замовив додаткову порцію пива та перестрибнув на іншу тему.

– Роман казав, у тебе до Лілі нерозділене кохання.
Віктор збентежено підібрав губи й розгублено почервонів на щоках.

– Я й зараз її люблю. Завжди любив, скільки ми знайомі. Та що з цього... – з досадою махнув рукою, – не склалося, я згодився для ролі друга. Розуму не втямити, що серце має причини любити. Але Лілі завжди говорила відверто, не водила мене за ніс.

– Ясно з тобою, а Лілі мала об'єкт обожнювання?

– Ні, я б помітив. Навколо неї волочилися різні типи, хтось залицявся, пропонували зустрічатися, і артисти, і художники, незрілі інфантили. Вони не представляли для неї інтересу, її поглинув власний світ та музика. Вона жадала свободи у своїх діях. Говорила, що танці навколо заміжжя не її, що не хоче нікому створювати конкуренції, не хоче ні за кого боротися. Розумієте, душа творчих людей надзвичайно складно влаштована, ми найчастіше на своїй хвилі. Лілі жила досить усамітнено, знаходила натхнення та силу у самоті. Вона трималася майже всю рідню на відстані, тому що вони... – хлопець напружився, Тео зробив висновок, що йому незручно говорити про те, – м'яко кажучи, особи зі специфічною діяльністю. Я не хочу лізти в багнюку, розумієте? І вона не хотіла.

– Та не парся, продовжуй...
«Хлопчик боїться слова "мафія", це зрозуміло... надчуттєва душевна організація. Я б із задоволенням подивлюся на його реакцію, як він дізнається, чим я займаюся».

– Рідні хотілося її перепрограмувати, зробити зручною або безхарактерною маріонеткою. Вона втекла, як тільки їй виповнилося вісімнадцять у доросле життя. Вступила до коледжу мистецтв. Пішла з головою у творчість. Здається, в її сім'ї дід тримає над усім владу.

– Це з її слів?

– Ну так... – знову зам'явся, опускаючи очі.
«Брехати у нього виходить хріново. Геть усе на лиці».

– Вік, я звернувся до тебе як людина, якій не однаково що сталося з Лілі. Я доб'юся для неї справедливості! Вона на це заслуговує.

– Звісно, просто мене накрило... – підняв очі. – Вибач! Річ у тому, що я був у неї на квартирі.

– Так, а ось про це детальніше, Вік.

– Після смерті я ходив на квартиру. У мене є дублікати ключів, Лілі сама їх залишила мені давно на випадок форс–мажору.

– Нічого собі! І ти мовчав?

– Ну, а що з порога тріщати? Обережно слід спілкуватися з тим, кого ти не знаєш до кінця.

– Це справа честі для мене! – обурився Монтей. Він говорив правду. – Я так розумію рідня не в курсі про дублікат?

– Ні.

– Вони з тобою?

– Так, – дістав і поклав їх на стіл. – Я шукав підказки, натяки... хоч щось, що пояснить її смерть! А потрапив у замкнене коло, родичі мовчали, де мені було шукати відповіді?!

– І що?

– І нічого! Лише блокнот із записами у футлярі скрипки. Це не щоденник, просто якісь авторські рядки, стислі думки, короткі нотатки, номери телефонів...

– Завжди є щось... – Монтей забрав ключі та сховав у барсетку, – твоє хаотичне бажання знайти щось могло притупити уважність. Блокнот із записами у квартирі залишився?

– Ага, – відвернув обличчя до вікна ніби отримав ляпас.

– Гаразд, я розберуся. Я там не був жодного разу. Адресу підкажеш?

– Я тебе сам підвезу.

– Чудово, друже! Буду вдячний!
Віктор дістав гаманець заплатити на барі за випивку. Поки він розплачувався, Монтей помітив у прозорій кишені маленький знімок.

– Можна поглянути?

– О так! То з нашого тогорічного випуску. – Вік передав знімок Тео. – Гарний був день, ми святкували у крутому ресторані. Лілі веселилася від душі. Люблю це фото, вона тут випромінює магію чарівності, неймовірно промениста. Звичайно, вона завжди була вродливою, але в день випуску по–особливому.

Дивлячись на фото дихання Монтея почастішало. Він раптом став білим як стіна, розглядаючи компанію друзів. У побачене не вірилося, серце чоловіка впало до п'ят. Роман і Віктор обіймали за талію білявку з виразними смарагдовими очима у червоній сукні.
«Не може бути, чорт забирай! Я божеволію?! Ні! Я навіть не пив до ладу, щоб зловити гарячку! Це вона! Вона! Тільки зачіска інша. Ось ти яка! Дівчинка марево... Чортівня! Зберися, Тео!»