Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

«Чужинко, не дивись! Засиплю очі!»

І заздро загорнув Хамсін полою

Киреї жовтої свої танечниць.

Ніхто не сміє бачить їх [85, с. 363].

Зустріч з Орієнтом вбирає в себе загрозу нерозуміння і взаємного відчуження. Вивівши ліричну героїню зі стану споминів про «своє» і поставивши її віч-на-віч із «рудим Хамсіном», Леся Українка накреслює постколоніальну візію «туристичного погляду». Як уже говорилося, «туристичний погляд» не зводиться лише до «тіла, що дивиться», але передбачає також присутність «тіла, на яке дивишся». Хамсін, як уособлення душі і тіла пустелі, захищає свій світ від проникнення та присвоєння «чужинкою», яка вдивляється в нього.

Хамсін називає себе жорстоким богом пустелі, «могутнім Сетом», що «тіло Озірісове нетлінне / Розшматував і кинув у пустиню». В єгипетській міфології Сет — брат-близнюк, який виступив проти бога відродження і вічного життя Озіріса, розчленував і розкидав його частини по пустині. Втілення хаосу, хвороби, жорсткості, обманщик і злий дух, у боротьбі з Гором (нащадком Озіріса) за владу він осліпляє свого суперника й вириває в нього око. Як злий демон пустині Сет, Хамсін повторює жест осліплення, щоб відвернути туристичний погляд «чужинки», яка розглядає його танечниць, зрештою, сам Орієнт, підозрюючи, що вона не спроможна їх по справжньому пізнати. Він погрожує осліпити її, засипати очі піском, таким способом оберігаючи свої володіння від пронизливого і привласнювального погляду ззовні. Ідеться, звичайно, про погляд «чужинки» із Заходу, раціонально-просвітницька свідомість якої найвиразніше проявляться через зір, що пронизує світлом розуму поверхню речей і подій, намагаючись дошукатись до їхнього основного смислу. Отже, Хамсін погрожує, захищаючись від екзотизації «туристичним поглядом», який спроможний викорінювати автентичність Орієнту, перетворюючи його на об’єкт замилування й контролю.

Цілком інакше сприймає цю сцену араб, який прибирає молитовної пози та скоряється владі злого божества. Автентичний Орієнт закривається для чужого погляду темрявою і хмарою піску, як завісою:

І звеселився спогадом Хамсін,

І вся пустиня мов знялася вгору

І в небо ринула. На жовтім небі

Померкло сонце — око Озіріса —

І стало так, мов цілий світ осліп… [85, с. 363].

Демон пустині підносить її вгору, перевертаючи небо і землю, тим самим дезорієнтуючи «чужинку». Повторюється знову міфологічна історія про засліплення. Навіть сонце — око Озіріса — меркне, «і стало так, мов цілий світ осліп». Фактично Леся Українка завершує «Хамсін», закриваючи Орієнт для чужого погляду. Там, за піщаною завісою, існує своя драма, яка вічно повторюється, — боротьба Сета і Озіріса, сина і батька, жорстоке осліплення, вічне повернення, але вона не потребує чужих свідків…

Досить прикметно, що у своїй поетичній фантазії Леся Українка звертає увагу на чи не найпоширеніший символ орієнталізму — танець орієнтальної жінки. Саме танці, зокрема жіночі, в туристичному світі реалізують ефект «постановочної автентичності», адже в танці «предметом візуального споживання стає особлива концепція напів’європейського напівтуземного жіночого тіла» [97]. Від такого гібридного «напів’європейського, напівтуземного» тіла і захищає свій світ Хамсін, а разом із ним його боронить і сама Леся Українка.

Санаторійна зона європейського роману

Курорт, ця нова оптика, що відкриває новий спосіб письма, поєднує Лесю Українку з контекстом європейського модерністського роману, для якого санаторійна тема є однією з центральних, як і пов’язана з нею тема хвороби.

Дмитро Затонський свого часу зазначав, що, можливо, захворювання сформулювало особливу оптику творчості у Франца Кафки, якій немає аналогів. Кафка, як і Леся Українка, слабував на хворобу віку — туберкульоз. Останні три місяці життя він провів у санаторіях: «Вінер-Вальді» неподалік Відня, клініці професора Ґаєка та санаторії професора Гофмана в Кірлінгу, де й помер у віці сорока років. Ці місця згадує і Леся Українка — вона спеціально їздила у Відень на консультацію до лікарів, зокрема щодо «водяної курації», і говорила, що за потреби могла б зупинитися в одному з купелевих закладів, благо, «коло Відня є тих Badeanstalten доволі» [96, с. 107].

Туберкульоз діагностували в Кафки за сім років до смерті, але з раннього віку він жалівся на реальні чи уявні хвороби, почувався слабким, виявляв ознаки іпохондрії, неврозу, навіть мав суїцидні настрої. Багато разів перебував на відпочинку й лікувався на курортах. Літо 1905 і 1906 років провів у санаторії «Цукмантель» в Австрійській Сілезії, а впродовж 1911–1913 років перебував у санаторіях «Ерленбах» поблизу Цюриха, «Юнгборн» у горах Гарц, «Гартунген» у Рива-дель-Гарда. Прихильник нетрадиційної медицини, він вірив у лікування природою та працею, був особливо чутливим до санітарії. Загалом, цінував курорти для так званого природного оздоровлення, однак традиційну медицину і спеціальні санаторії для хворих на туберкульоз сприймав негативно і вважав загрозою для себе.

Звичайно, постаті цих двох письменників — Лесі Українки й Франца Кафки, — як і їхня стилістика, різні, та все ж є те, що їх зближує. Це хвороба, що формує спосіб письма, де особлива роль належить гетеротопії, яка перетворює інші краї, наприклад замок в однойменному романі («Das Schloß», 1926), на образ «інакших місць». Кафка зізнавався, що його твори народжуються дуже повільно, як і «уліти» в Лесі Українки, що «самотність має наді мною владу, на яку можна покластися» [47, с. 22], як занотовує він у щоденнику, що моменти творчості й фантазії він переживає на межі людських можливостей узагалі. Так писала і Леся Українка, зокрема свої останні твори, зі зневагою до смерті кидаючись у море світових сюжетів. У щоденнику Кафка описував візит до відомого теософа Рудольфа Штайнера, якому нібито зізнався, що література є його найприроднішою сферою та сутністю й саме в ній він переживає «стани ясновидіння». Там «щоразу цілком перебував у полоні фантазії, але щоразу й сам сповнював таку фантазію, відчуваючи себе не тільки на межі власних можливостей, а й на межі людських можливостей узагалі» [47, с. 34].

Кафка знав і розумів, що таке біль, і називав його абсолютно нічим не спотвореною істиною, а власну хворобу вважав наслідком багатолітнього стресу, спричиненого напруженими творчими пошуками, а також щоденною нелюбленою працею. «На примітивний погляд, достеменна, незаперечна, ззовні абсолютно нічим (мучеництвом, самопожертвою задля іншої людини) не спотворена істина — тільки фізичний біль» — твердив він, розуміючи хворобу як шлях до Абсолюту [47, с. 303]. Істина болю перегукується з погордою до смерті Лесі Українки, як і Кафкина посвяченість літературі, і його метафізичне розуміння життя в усій повноті як того, що «сховане за завісою, десь у