Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— У нас приблизно також, — відповідав Маняма, — дідусь із бабцею полетіли жити на Менпель. Там класно! Луг красивий, річка… А риболовля — просто супер! А надвечір така тиша! Але я там довго жити не можу. Нудно… Кожен день риболовля та риболовля… А діду подобається. Знаєш, коли на нову планету відправляють загін дослідників, то ніхто не знає, що там може трапитися. Тому разом із дослідниками відправляють спеціальних охоронців. Ось таким охоронцем і працював мій дідусь. Це зветься служба космічного супроводу, і він там командував чотою. Де він тільки не бував!

Льоха слухав Маняму зацікавлено і трошки заздрив. Новий його товариш легко та звично розповідав про нові планети, службу космічного супроводу та інші речі, до яких Льосі було немислимо далеко. Один комунікатор чого вартий! От було б класно злітати на якусь планету! Подивитися, що там і до чого, хто і як живе, про що мріють і що роблять! Недосяжна мрія…

У цей серпневий день Київ потопав у спеці. Сонце шкварило, як дурне. Під колесами машин м’яко піддавався тиску розпечений асфальт. Листя каштанів висохло та поруділо. Народ ховався хто куди: під парасольки вуличних кафе, в офіси, де працювали потужні кондиціонери, на пляжі Дніпра… З такою погодою і справді повіриш у глобальне потепління клімату!

Спочатку Льоха покатав Маняму на метро. Потім вони пішли в зоопарк і подивилися на різних тварин. Метро та тварини зоряного прибульця не вразили. В метро прибульцю не сподобалась тіснява, а тварини… Він бачив на інших планетах хижаків і більших, і страшніших. А ось прохолодний квас із жовтої бочки Манямі дуже сподобався. Після зоопарку знову сіли на метро та поїхали на Дніпро. Походили набережною, перейшли Пішохідним мостом на пляж, скупались у теплій дніпровській воді.

— Добре у вас тут, — сказав Маняма, розтягнувшися на теплому піску, — лише смердить від машин. Тут ще нічого, але на березі, де велика дорога, просто жах. Невже люди не можуть придумати транспорт хоча б трохи чистіший?

— Мабуть, колись і придумають, — ліниво погодився Льоха, який розімлів на спекотному сонці по саме нікуди. — Я думаю про інше. Якщо твої рятувальники до вечора не прийдуть, тебе ж треба десь на ночівлю влаштувати. Ти ж не можеш другу ніч поспіль ночувати просто неба? А якщо я тебе додому приведу, предки питаннями замучають: хто, звідки, чому не ночує вдома?

— Так, ночувати вдруге у парку в мене бажання і справді немає. А що, хіба твої предки і досі з вами мешкають? Як же ви всі поміщаєтесь у такій маленькій квартирі?

— Які предки? А… Це не предки. Ми так батьків іноді називаємо.

— Зрозуміло. Може, я на ту руду тварину перетворюся? Як там вона зветься? Кіт?

— На кота? Мама не схвалить. Та й батько теж. У нас вдома до котів особливе ставлення. Та й сам ти казав, що бути котом тобі не дуже зручно.

— А… — Маняма махнув рукою. — Це справа звички. Можна й котом.

— Що ж… Спробуємо. До парку зайдемо?

— Обов'язково.

Після пляжу вони пішли до парку, походили навколо каменя. За день тут нічого не змінилося. Напис, зроблений зранку, білів собі на валуні. Посиділи, побалакали про те, про се, та й пішли додому. Вже у під'їзді Маняма витяг комунікатор, важко зітхнув і повільно розчинився у повітрі. Рудий кіт, який з’явився замість прибульця, позіхнув, широко розкривши пащеку, потерся об Льохову ногу та побіг сходами вгору. Льоха поквапився слідом.

— Слухай-но, Манямо, — сказав він на ходу, — приготуйся, я буду тебе купати. Без цього шансів залишитися на ночівлю у нашій квартирі практично немає, май на увазі.

Кіт кивнув і просичав нерозбірливо:

— Що жжж вдієшшш…

Мабуть, котячі органи мовлення не були пристосовані до вимови звуків людської мови, тому кіт трішки шепелявив.

Вдома, Льохові на радість, нікого ще не було. Купання довелося відкласти на кілька хвилин, поки Льоха складав у комору викинутий у пошуках фарби мотлох. Якби мати побачила цю купу посеред кімнати, то про кота точно довелося б забути. Вкинувши все у комору, хлопець кинувся у ванну кімнату, наповнив теплою водою миску, поставив її у ванну та глянув на Маняму.

— Прошу вас, сер…

Кіт заскочив на бортик ванни, скоса поглянув на Льоху та з розгону скочив у миску, обливши товариша водою з голови до ніг.

— Ах ти, барбос! — зареготав той, узяв з полички шампунь і налив котові на голову добру порцію. — А зараз терпи!

Кіт сичав, мотав головою та відпльовувався, але Льоха був невблаганним, намилював і тер кота так, буцімто хотів зробити його стерильним. Врешті-решт Манямині страждання скінчилися. Льоха витяг з-під ванни старе простирадло й добре обтер кота. Потім знайшов на полиці гребінця, ретельно вичесав руду густу шерсть і наостанок підморгнув:

— Ось і все… Зараз прийде з роботи мама, і ми будемо складати іспит… Я скажу, що це Вітько попрохав мене до першого вересня кота поглядіти. А сам він з батьками на кілька днів кудись поїхав. А ти, Манямо, поводься пристойно, а то тато тебе запросто за двері кишне.

Кіт погодився, кивнувши. Тут же ляснули двері, з роботи прийшла мати.

— Мам, а мам… Тут Вітько на кілька днів з батьками до бабуні поїхав, попрохав поглядіти за котом. Він у нас поживе до першого вересня, га?

Мати здивовано здійняла брови:

— Кота?

— Мам, він навдивовижу розумний. Як людина! Усе розуміє, тільки сказати не може. А іноді здається, що й розмовляє. Ні, правда-правда!

З прочинених дверей Льохової кімнати визирнула руда котяча голова. Льоха з-за маминої спини показав коту кулака: мовляв, не роби дурниць! Кіт, наче людина, шмигнув носом. Мама ніби відчула котячий погляд, повернулася й побачила руду голову.

— Боже мій! Знову це руде чудовисько! — і притулилася спиною до стіни.

— Ти про що, мамо? Кіт як кіт… Яке ж це чудовисько?

— Я тобі розповідала, як мені привидівся у твоїй кімнаті Петько з котом?

— Розповідала.

— Так ось, у нього на руках був точнісінько такий самий рудий кіт.

— Ну, цей кіт у тому випадку не винен. Цей кіт домашній. Дивись, я його вже і викупав.

— Викупав? — Мати підійшла до кота, підозріло принюхалась і рішучо пішла у бік ванної кімнати. Звідти залунали дзенькіт, шарудіння, й мати повернулася до вітальні з грізним виразом обличчя.

— Льошо, чим ти його мив?

— Як чим? Звісно, шампунем…

— Моїм? Французьким? Ти хоча б розумієш, скільки він коштує?

— Мам…

— Що «мам»?

Задзеленчав дзвоник — прийшов з