Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Не зрозумів… Що тут робить ця тварина?

— Тату… Це кіт Вітька. Ну… З нашого класу. Він з батьками до першого вересня поїхав і попросив…

— Льохо, ти ж знаєш…

— Знаю, але цей кіт просто унікум. І взагалі, у мене вдома ніколи не було ані котів, ані собак. Хай уже поживе дні зо три… Ну, ма… — заканючив Льоха, почувши у татковому тоні слабину і тепер натискаючи на неприступну маму. У цей час кіт пройшовся коридором, обійшов навколо мами, потім тата, потім встав на задні лапи, а передні поклав йому на коліна, звів догори писка й підморгнув одним оком. Тато заплющив очі.

— Людо… Він мені підморгнув!

— Та облиш, Дімо! Коти не можуть підморгувати!

— Авжеж… Взагалі-то так… не можуть… Може бути…

— Ну, то як, татусику? Може він пожити кілька днів, доки Вітько від бабуні приїде?

— Та, Бог із ним… Нехай живе, — тільки й міг сказати розгублений тато.

Мама знизала плечима — коли вже тато згоден… Кіт, наче розуміючи, що його долю благополучно вирішено, на знак подяки нахилив голову, відставив лапу та махнув хвостом. У тата відпала щелепа, а мама знову оперлася на двері.

— Це… Як його… — спромігся сказати тато. — Того самого…

* * *

— Що ж, рушаймо, — бадьоро свиснув Флоквел, — де там ваш базар?

Три темні тіні легко рухались у прозорій воді. Тссст плив трохи попереду. Упевнившися, що нові друзі нічим йому не загрожують, він заспокоївся і навіть розговорився, тобто розсвистівся.

— Раніше було значно краще, — свистів він, озираючися по черзі то на Флоквела, то на Мозю, — а зараз стало набагато важче. Сухоперів меншає, а податки все зростають. Чим сплачувати — нікого не цікавить.

Що ще хотів сказати Тссст, специ не дізналися, тому що з глибин океану вигулькнуло довге загострене тіло. Першим його побачив Тссст:

— Ховайся! — свиснув він на всю горлянку. — Промедай!!! — і майнув до найближчої скелі.

Флоквел і Мозя кинулися слідом.

— Хто такий промедай? — на ходу поцікавився Мозя.

— Це слуги великоглавів. Якщо потрапиш до їхніх лап — усе до останнього хряя заберуть.

— Хряя? А що таке хряй?

— Ви не знаєте, що таке хряї? А… Авжеж… Це наші гроші. Хряї та куши. Так ось, промедаї дивляться, щоб не порушувалися правила, які встановлюють великоглави, а за порушення — карають. Правил вигадали стільки, що жоден водожив не спроможний запам’ятати їх усі. Ось промедаї цим і користуються. Побачать будь-кого з водоживів, схоплять його — і нумо дивитися, якої довжини в нього хвіст чи бокові плавці. Якщо довші, ніж встановлено правилом сто тридцять п’ятим тире три тисячі сорок першим, пункт «а», значить, це порушення. Отже, сплачуй штраф. А що везеш? Сухоперого? А хто дав дозвіл ловити? Ще штраф! І так доколупаються! Поки не витягнуть із твоєї кишені все до останнього хряя — не відчепляться. А то ще й боржником зроблять. І спробуй заперечити! У них хвости безрозмірні, не втечеш і не сховаєшся! І зуби вдвічі більші за мої. Як учепляться — не вирвешся, тільки півхвоста втратиш.

Поки Тссст розповідав, усі втрьох ховалися за верхівкою невисокої скелі, підніжжя якої потопало у зелених заростях пишного жабуриння. Промедай повільно ковзав у водяній товщі. Його гостроголове тіло майже не ворушилося, тільки довгий сильний хвіст ледь-ледь хилитався, але цього було досить, щоб він плив удвічі швидше, ніж Тссст. Раптом промедай зупинився.

— Все, — тихенько просвистів Тссст, — когось помітив!

І справді, промедай різко вигнувся та шугонув угору і вбік. Почувся оглушливий свист.

— Шкода бідолаху… — сумовито свиснув Тссст. — Хтось залишиться без вечері. А може, і без сніданку… Попливемо помалу…

Три тіні, ховаючися то за каменями, то за баговинням, повільно попливли далі. Що ближче до підніжжя гори, то більше зустрічалося водоживів. Флоквел та Мозя зацікавлено озиралися навкруги. Водоживи метушилися на схилах, обробляючи плантації водоросту. Де-не-де на довгих повідках плавали великі рибини. Вони паслися, щипаючи баговиння чи риючись у намулі, що вкривав дно товстим шаром. Час від часу над спецагентами, виділяючися темною плямою на світлому дзеркалі поверхні, повільно пропливали чудернацькі процесії. Кілька водоживів тягнули на мотузках великих мешканців морських глибин. Мотузки були прив’язані до зручної широкої упряжі, яка охоплювала цих дивовижних мешканців за плечі або талію. Під час руху вони приймали найцікавіші пози: сиділи, лежали, пливли на боці чи спині, а один — мабуть, найекстравагантніший — плив навіть униз головою, склавши руки на грудях і гордо озираючися довкола.

— Що це за диваки? — запитав Мозя.

— Тихо! — просвистів Тссст. — Це великоглави. У них правило таке: хто крутіше викаблучиться — у того й голова найбільша.

— Що крутіше? — не зрозумів Флоквел.

— Викаблучиться. Ну… — намагався пояснити Тссст. — Зробить не так, як інші. Одні плавці фарбують, інші хвости видовжують, а є такі, як отой, що плавають догори дригом. А один нещодавно почав плавати задом наперед. Його попереджували: дивись, наїдеш на когось… А він: зате так ніхто не плаває! Ось і довикаблучувався… Не бачив, куди плив, та й штовхнув Найвеликоглава.

— А це що за один? — не припиняв дивуватися чудернацтвам підводного світу Мозя.

— Найвеликоглав? Це той, у кого найбільша голова.

— Слухай-но, а чому так? Чому саме великоглави головні? Хіба найрозумніший той, у кого найбільша голова? — поцікавився Флоквел.

— А до чого тут найрозумніший? — здивувався Тссст. — У кого найбільша голова, у того найбільша пащека!

— Ось у чому справа! Хоча логічно… — пробурмотів спантеличений Флоквел.

— Найвеликоглав навіть слухати великоглава не став. Клацнув щелепами, і все! Треба ж думати, на кого наїжджаєш! А то вигадав: їздити задом наперед! До речі, ось і базар. Я так вважаю, що нам треба до старої Цсц. Вона все про всіх знає. От хист у водоживихи!

Базаром іменувалися ряди, викладені з каменів, за якими стояли водоживи. Тут торгували різним, не зовсім зрозумілим спецагентам, крамом. Якісь камінці, мушлі, ниточки, стрічки… Впадала в очі відсутність виробів з металу та скла. Мозя навіть здивувався:

— Чим же вони ріжуть? І взагалі, як обходяться без металу?

Флоквел резонно зауважив:

— А як ти вогонь розведеш під водою? А без вогню ні металу, ні скла не зробиш.

Але інструмент для різання у водоживів був. Його робили зі спеціальних каменів, відколюючи довгі тонкі смужечки з дуже гострими краями. Випробовуючи гостроту цих дивовижних лез, Флоквел навіть порізав собі пальця.

Тссст довго плавав по рядах, поки знайшов стару Цсц.

— Доброго дня, шановна Цсц!

— Здрастуй, Тссст! — відповіла