Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

— Чому на твоїй? — запитав Артем, здивувавшись.

— Ми будемо сперечатися на чиєму авто їхати? — я посміхнувся, глянувши на друга.

— Та ні, просто цікаво стало.

— Твій спорткарчик трішки не для такої місцевості, Артемчику. Все, досить говорити. Сідаємо до мене в машину.

Я швидко дістав ключі з кишені, а іншою рукою вказав на чорне авто, що стояло біля будинку. Це був мій улюблений автомобіль, який завжди викликав у мене відчуття свободи та пригод.

— Дівчатка сідають назад, — швидко промовив Артем, підійшовши до передніх дверей.

— А чому так? — запитав я, сміючись. — Можливо, хтось хотів сісти на перед до мене..

— Хто? — різко запитав той, оглядаючи. — Усе чесно. Нас двоє, їх троє. Тому сідаємо та їдемо.

Ми могли їхати мовчки, насолоджуючись видом, що відкривався перед нами. Гори, дерева, небо. Але з нами їхав Артем, у якого майже ніколи не закривався рот, на жаль. Навіть зараз він сидів та розповідав усім усе, що було у нього в голові.

Мелісса сиділа позаду. Інколи я крадькома поглядав на неї, милуючись її спокійною красою, її руками, що лежали на колінах. А коли вона помічала це, я швидко переводив погляд на дорогу, намагаючись зберігати спокій.

— Я пам’ятаю, як колись ми так само усі їхали в гори відпочивати, — сказала Ната, сідаючи зручніше. — Адам тоді дуже сильно благав, щоб ми зробили ночівлю в кемпінгу десь у лісі, на якійсь горі, і ми дурні погодились.

— Чому дурні? — зацікавлено запитала Софія, посміхаючись.

— Тому, що пішов дощ, — сказав я, закотивши очі. — Навіть гроза.

— І як ви врятувались тоді? — продовжила Софія, оглядаючи нас.

— Ну, як... — різко засміявся Артем, глянувши на мене. Я також на мить затримав на ньому свій серйозний погляд, який говорив усе сам за себе. — Нас врятувало те, що була машина. Принаймні мене та Нату це врятувало.

— А ти, тато?

— Я? — я вкотре глянув на друга, який продовжував посміхатися, а потім — на Меліссу. Вона трималася спокійно, просто дивлячись у вікно, удаючи, що все гаразд. — Я тоді вдало зміг заблукати у лісі.

— Серйозно? — вигукнула донька. — А ти, Меліссо? Ти ж також була з ними?

— Так, — легко сказала вона, повернувшись до Софії. — Це я тоді заблукала у лісі, а твій тато пішов мене шукати. Тому ми вдало заблукали разом.

Ми вкотре перекинулися короткими поглядами з колишньою, та так само швидко відвернулися. В її очах була тепла меланхолія, ніби ці спогади розбудили давно забуті почуття. Ця історія про загублення в лісі мала свій чарівний аспект, оскільки була сповнена романтики та пригод.

— Я також хочу так: піти у гори з ночівлею, — мрійливо промовила донька. — Ми декілька разів так робили з татом та його друзями перед тим, коли вони знімали якийсь фільм. До речі, якщо я не помиляюсь, то ти, Меліссо, знімалась у ньому!

Я посміхнувся, стискаючи кермо сильніше. Чому у цьому світі усе йде проти мене?

— Та-ак, — дивним голосом протягнула Мелісса. — У мене була схожа сцена в одному з фільмів.

— Я пам’ятаю! — гордо сказала Софія, посміхаючись знову.

— А хіба дітям можна дивитися такі фільми? — запитав я, глянувши на доньку у дзеркало.

— Ти сам мені тоді дозволив піти з тобою на прем’єру!

— Насправді, — різко втрутився Артем. — Мені подобається ідея Софії. Я також знову хочу відчути ці емоції та відпочити на природі у наметах, з багаттям, з усіма такими пригодами.

— Тобі вже майже сорок, Артеме, — буркнув я.

— Це тобі сорок, мені ще тільки тридцять сім.

— Адам правду каже, — підтримала Ната. — Тоді ми усі були молодими та закоханими, тому усі ці пригоди лише розбавляли наше студентське життя.

— А мені подобається ідея Софії та Артема, — тепер вже сказала Мелісса, посміхаючись. — Чому б ні? Чому б не відпочити так знову? Але вже гарно підібрати погоду, одяг та усі речі.

— Не думаю, що Руслан захоче бруднити ноги у лісовій багнюці, — посміхнувся я, повертаючи кермо.

— Захоче! — впевнено заявила вона.

— Ми приїхали.