Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

Льоха теж вирішив пожартувати й загнав міліціонера в глухий кут таким запитанням:

— А містер Лестрейд і місіс Хадсон вже на місці?

Міліціонер на мить замовк, закліпав очима, а потім, запинаючись, запитав:

— А… а… це ще хто такі? І в якій справі?

Але Миха з Льохою вже минули прохідну, і запитання чергового залишилося без відповіді.

Ігор Борисович зустрів друзів, як завжди, доброзичливо. Привітався й запитав:

— І з чим ви цього разу завітали?

І горе Борисовичу, ви ж розумієте, що в нас залишився день і ще кілька годин… Тому ми намагаємося використати будь-яку зачіпку. На жаль, їх зовсім небагато.

— Але вони є? — одразу ж зацікавився майор.

— Якщо це можна назвати зачіпкою… Обидва рази, коли Шульга…

— Який ще Шульга? — зажадав пояснень майор, і Льоха розповів Слісаренкові історію першої зустрічі з передбачуваним фальшивомонетником і результати операції «Базарні піастри».

— Ну, і де тут зачіпка? — здивовано запитав Ігор Борисович.

— У візку, — відповів Миха.

— Не зрозумів… — Майор навіть трохи розгубився.

І Миха двома словами виклав свою версію про молодих батьків і візок. Майор слухав серйозно, і тільки в кінці недовірливо похитав головою:

— Ну… Це все дуже не конкретно. Боюся, що тут результату не буде. Є ще щось?

— Скажіть, будь ласка, експертизу фальшивих грошей робили? — поцікавився Миха.

— Звичайно.

— Ігоре Борисовичу, а можна подивитися результати?

— Так, взагалі-то… Ну, гаразд. Коли так…

Майор підійшов до шафи і витяг тоненьку теку, погортав і поклав розкритою на стіл:

— Тільки майте на увазі… Це матеріали для службового користування. Так що без афіш та оголошень…

Друзі впилися поглядами в текст.

Розділ 11

Полювання на копір

Детективам пощастило. В акті експертизи вказувалося, що фальшиві гроші були надруковані на копірі «Окі». Чому саме так вирішили експерти, друзів не цікавило, а цікавило їх зовсім інше: копіри виробництва цієї фірми були не так поширені, як, наприклад, моделі «Самсунг» або «Ксерокс».

— Тобто, фальшивки були виготовлені на копірі? — здивувався Миха.

Навіть не на принтері? Без сканування, просто на копірі? — І собі здивувався Льоха.

Виходить, так, — знизав плечима майор.

Чесно кажучи, такого примітиву я не очікував… — похитав головою Миха.

— Ну… Що є, те є… І що тепер? — запитав майор.

— У Горобинівці є два пункти, де можна купити або заправити картриджі. Або ж відремонтувати сам копір. Один біля вокзалу, а другий біля заводу пластмас, — сказав Льоха, — я сам картриджі для свого принтера там заправляю.

— Ост туди ми й підемо, — підхопив Миха. — Звичайно, надія невелика, але все-таки…

— Ох, хлопці… А раптом вони з вами розмовляти не захочуть? А, швидше за все, так і буде. Ось що… Нам самим треба було перевірити цей слід. Проґавили… З’їжджу і я з вами. — Слісаренко підвівся з-за столу.

Миха з Льохою перезирнулися. З одного боку, присутність майора міліції могла прискорити справу, а з іншого, працівники фірми можуть перелякатися і нічого не сказати. Хто його знає, як вони оформляють замовлення?! Може, там теж чорна готівка крутиться, як у тому ж «Нафтозбуті», тоді ніхто нічого взагалі не скаже. Поміркувавши, Миха делікатно відмовив:

— Знаєте, Ігоре Борисовичу, краще ми самі. Та якщо проблеми виникнуть, тоді ми вам зателефонуємо.

Слісаренко на мить задумався й погодився: — Гаразд. Я постійно на зв’язку.

Друзі вийшли з міліції, чемно попрощавшись із черговим.

— Гей, хлопці! А хто це такі — містер Лестрейд і місіс Хадсон? Вони що, повинні сюди приїхати?

— Далеко їм буде добиратися. А взагалі-то, класиків потрібно читати, пане старший лейтенанте, — порадив йому Льоха.

— Яких класиків? — здивувався черговий.

— Класичних! — засміявся Льоха, згадавши Настю.

— Так?.. — Розгубився черговий і щось хотів був запитати ще, але друзі вийшли на вулицю.

До майстерні, що біля вокзалу, було хвилин двадцять швидкої ходи. Миха глянув на годинник — майже четверта, тому почали майже бігти. Захекавшись, забігли в майстерню.

— Слухаю вас, — хлопець років двадцяти двох — двадцяти п’яти уважно подивився на Миху, а потім перевів погляд на Льоху.

Детективи перезирнулися. Потім Миха дуже обережно запитав:

— Скажіть, будь ласка, у кого-небудь з ваших клієнтів є кольоровий копір «Окі»?

— Не зрозумів… — хлопець знову уважно подивився на детективів. — А вам-то що? І чому я повинен вам…

— Розумієте, — перебив його Льоха, — нам потрібно з власником проконсультуватися…

— То з нами проконсультуйтеся. В чому проблема?

— І все-таки… — почав Миха, але тепер уже його перебив хлопець:

— Так, хлоп’ята. Конкретніше, будь ласка. У мене часу обмаль.

— Послухайте… — знову почав Миха.

Але хлопцеві урвався терпець:

— Філімоне! Тут двоє мене дістали! Іди сам з ними розберися!

— Філімон? — здивувався Льоха.

З сусідньої кімнати визирнув…

— Микола? — здивувався Льоха.

— І давно ти тут працюєш? — не менш здивовано запитав Миха.

— Привіт, хлопці! Та давно вже.

— А Юрко ніколи не говорив… Ха! Прикольно! — Льоха навіть реготнув від задоволення.

— Васю, — звернувся до напарника Микола ФІЛІМОНОВ, — з цими хлопцями треба розмовляти поштиво і якомога чіткіше й повніше відповідати на їхні запитання.

— З якого дива? Вони що, активісти товариства захисту прав споживачів?

— Ні, Васю, гірше. Вони детективи! Дозволь тобі представити: це Миха Ватсон, а це Льоха Холмс. Я їх дуже добре знаю. Вони з моїм Юрком в одному класі вчаться. Ці хлопаки вже стільки справ розкрутили, що скоро про них, як і про Шерлока Холмса та доктора Ватсона, книжки писатимуть. І ти не смійся, будь ласка, буде час — я тобі розповім… Слухаю вас, панове детективи.

— Чуєш, Миколо, тут у нас приключка одна сталася… Ми намагаємось її розплутати, а для цього нам потрібно знати, хто з ваших клієнтів має кольоровий копір фірми «Окі».

— Щось таке було… Васю, передай мені книгу замовлень.

Вася передав Миколі товсту заяложену книгу й той заходився її гортати:

Та-а-ак… Та-а-ак… Ага! Ось замовляли жовтий… — Микола черкнув на аркушику адресу й телефон замовника. — І, по-моєму, ще хтось був… Ану…

Микола гортав книгу, водячи пальцем по сторінках, і вже коли до кінця залишалося кілька листочків, він вигукнув:

— Ну ось! Я ж пам’ятаю, що був іще хтось!

І Микола додав до написаного ще одну адресу й телефон.

— Дякую! — Миха подав Миколі руку.

А Льоха тут же запитав:

— Миколо, а конкурентам подзвонити можеш?

— Це в «Принт-сервіс», чи що?

— Ну, які біля заводу пластмас.

— Ні, Льохо. Ми з ними не дуже… Сам же кажеш — конкуренти. У нас зовсім недавно конфлікт був. Так що без нашої допомоги буде навіть краще.

Подякувавши Миколі й Василеві, детективи вийшли