Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов 📚 - Українською

Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Державна справа. Справа №9" автора Олександр Юрійович Есаулов. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 22
Перейти на сторінку:
на вулицю.

— Що робитимемо? — запитав Льоха. — Підемо в «Принт-сервіс» чи за адресами?

Миха витягнув мобільний і глянув на час:

— Уже шоста. Тільки час даремно згаємо. Прийдемо, а там закрито. Гайда за адресами.

— Михо, слухай, і що ж ми там шукатимемо? Шульгу?

— Шульгу. І жовтий візок.

Найближча адреса була на вулиці Грибоедова. Старий приватний будинок, сірий, давно нефарбований; дерев’яний паркан, крізь який було видно запущений сад і лінивого пса, що лежав коло будки. Коли хвіртка, відкриваючись, голосно скрипнула, пес тільки голову повернув і навіть гавкнути не зволив.

— М-да… Щось мені не віриться, що в такій халабуді є кольоровий копір, — зітхнув Льоха.

Миха постукав у двері. За кілька секунд у дверях намалювалася зігнута бабуся:

— Це що?.. Це як?.. Палкаша, ти чого це не гавкнув? Зовсім старий став… Чого треба, хлопчики?

— Скажіть, а Вадик удома? — запитав Миха.

— Вадик? Який Вадик? Немає тут ніякого Вадика, — здивовано відповіла стара.

— Як ні? — удавано здивувався Льоха, підхопивши Михову гру. — Він нам сказав, що в нього є кольоровий копіювальний апарат, і він нам роздрукує копії. За гроші, звичайно.

— За гроші? Ага… Ну, та це не Вадик ніякий, а Сергійко. Внучок мій! Так би відразу й сказали… А то Вадик якийсь іще… Сергійку! До тебе прийшли!

Поки бабця говорила, друзі уважно роздивлялися подвір’я. Ніяких ознак того, що тут є маленька дитина, вони не виявили. Тут на поріг вийшов бабусин онук. Це був хлопчина років двадцяти, худенький, а, найголовніше, рудий. Миха і Льоха перезирнулися.

— Здоров, хлопці! — привітався він.

— Здоров! — відповів Льоха. — Кольоровий копір є?

— Ну, є. «Окі». Тільки в мене чорний колір закінчився… А що?

— Ну, тоді вибач… — Друзі розвернулися й пішли.

Навздогін їм, вибігши на поріг, закричала бабця:

— А гроші? Ви ж сказали, що дасте гроші!

На вулиці Миха невдоволено буркнув:

— Перший постріл у молоко… Ходімо далі.

За другою адресою була дев’ятиповерхівка на вулиці Паризької Комуни. Двері потрібного під’їзду виявилися замкненими на кодовий замок. Дзвінки в домофон результату не дали. Почекали, поки до під’їзду не зайшла жінка, й увійшли слідом за нею. Потрібна квартира була на шостому поверсі. На дзвінок у двері не відповідали. Порадилися й подзвонили в сусідню квартиру. На папірці, що написав Микола, були ім’я та прізвище. Тому хлопці сміливо запитали дядька, що вийшов:

— Будьте люб’язні, а ви не знаєте, де Володя?

Сусід окинув уважним поглядом обох детективів:

— Може, для когось і Володя, але для вас — Володимир Юрійович. Ви що, не знаєте, що він у мерії працює? Нема його. У відпустці він. Зрозуміло? І майте на увазі: квартира під охороною! Будете дзвонити ще — приїдуть люди в формі, і матимете проблеми! — І дядько грюкнув дверима.

У дворі Миха понуро промовив:

— І тут облизали макогона!

— Ага… — засмучено погодився Льоха.

Миха дістав телефон:

— Алло! Яно? Ну що у вас? Добре, зараз прийдемо. Ага… Ні, пусто й порожньо… — він сховав мобілку в кишеню. — Ходімо до Янки.

Невесела Настя і засмучена Яна сиділи в альтанці. Яна мало не плакала.

— Яночко, ну, що ти?.. Ну, не плач… Ну, будь ласка…

— Михо… Ну, як не плакати… Тата заарештували, а ми… а в нас… Ну, нічого… Розумієш?.. Нічогісінько!..

— А Наталя Олександрівна де?

— Мама в хаті. На кухні во-о-озиться… — зарюмсала Яна.

— Вечерю готує, — нерадісно мовила Настя.

— Настю, результат який-небудь є?

Настя похитала головою:

— Подруга Наталі Олександрівни сьогодні вихідна. Буде тільки завтра. Були в пологовому. Але там з нами говорити відмовилися. Сказали, що ця інформація конфіденційна. І які тут можуть бути секрети?.. Якщо молода мама з возиком по вулиці гуляє, її кожен бачить! Теж мені секрет!.. А у вас як?

— Нуль. Повний. У Ігоря Борисовича ми дізналися…

Тут Миху перебив гавкіт. Бечка вилізла з буди й гавкала на хвіртку. Але так, немов хотіла не так налякати того, хто стояв по той бік воріт, як попередити господарів про прихід незнайомця.

— Янко, хтось прийшов, — торкнув дівчинку за плечі Миха.

Дівчина, схлипуючи, пішла до хвіртки.

— Хто там?

— Яночко, це я, тітка Нюся! Ми знову з Андрійком!

Яна відкрила хвіртку і впустила гостей.

— Ну, як ви тут? Дівчинко моя… Тримайся, Яночко… — тітка Нюся пригорнула до себе Я ну. — А мама де?

— В хаті, — махнула рукою Яна й пішла в альтанку.

Тітка Нюся, а за нею й Андрійко пішли в будинок. За кілька хвилин з будинку вийшли тітка Нюся й Наталя Олександрівна.

— Ой, ви вже тут? Ну, знайшли що-небудь? — відразу запитала Янина мама.

— Загалом, ситуація така…

І Миха розповів про відвідини майора Слісаренка, про результати експертизи, про те, що фальшиві гроші виготовлялися на кольоровому копірі й так далі.

— На кольоровому копірі? — перепитала тітка Нюся. — У мене чоловік з роботи притягнув якийсь старий списаний копір. Місяць з ним мучився, але відремонтував! Андрійко такий щасливий! Постійно біля нього вовтузиться!

— І що за апарат? — поцікавився Миха.

— Ой, я на цьому не розуміюся. В малого запитайте.

— Наталю Олександрівно, а що у вас? Про пологовий будинок Яна вже сказала, а з дитячою поліклінікою?

— Подруга сказала, що завтра до дванадцятої мені виписку зробить.

— Тільки до дванадцятої? Жах! Коли ж ми їх перевірятимемо?.. — засмутилася Настя.

— Мамо, може ми їй якось допомогти можемо? Ну, щоб швидше… — запропонувала Яна, але мама похитала головою:

— Це ж реєстратура. Туди сторонніх не пускають. Якщо хтось побачить, то Таню можуть і з роботи звільнити.

Миха раптом підвівся:

— Я в хату… на хвилинку… я зараз…

Розділ 12

То хто ж їсть торти

проти ночі?

Малий Андрійко, як і слід було очікувати, сидів за комп’ютером і очей не зводив з монітора, на якому два бевзі в камуфляжі бігали й стріляли один в одного. Миха подивився на гру, а тоді поклав руку хлопчикові на плече.

— Андрюхо, відірвись-но на хвилинку.

— Не можу! Мене саме атакують!

Миха взявся за спинку крісла й різко повернув його.

— Ой! — скрикнув малий. — Ти що!

Комп’ютерний Андрійків супротивник тим часом застрелив свого недруга з доволі химерної зброї, схожої водночас і на гармату, й на кулемет.

— Ти! — обурився Андрійко. — Та я тобі!..

— Андрійку, помовчи хвилинку й відповідай на мої запитання. Якої марки копір у вас вдома?

— Ну, «Окі». І через це…

— Мовчи! Гроші на ньому копіював?

— Гроші? Ну, цей… Пробував… — Хлопчик спробував розвернутися до комп’ютера, але Миха йому знову не дозволив.

— Які гроші? Коли? Навіщо?

— Так, по приколу… Взяв якось у мамки

1 ... 18 19 20 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"