Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Якщо до сьогоднішнього вечора я могла себе назвати "їжачихою у тумані", то зараз, прокинувшись на чоловічому плечі, напевно що — ластівкою на сьомому небі. Нарешті я божеволію не від хвилювання, а від щастя.

— Прокинулась? — дарує мені лагідну усмішку чоловік моєї мрії, забравши пасмо розпатланого волосся з моїх очей для вдосконалення нашого зорового контакту.

— Я заснула? Вибач. Якась слабкість з'явилась чи що, — виправдовую свій стан, присоромившись.

Так незвично бачити Алхіміка майже оголеним і торкатись його шкіри. Попри те, що я вже давно не учениця, але мені все ще важко сприймати його не як просто свого педагога. Подумки привласнювати чоловіка було значно легше, однак зараз — ступінь ніяковіння зашкалює.

А от він сам, здається, почуває себе прекрасно. Кіт уже наївся сметанки, тож видно, як його розпирає тепер задоволення. Чоловік — це завжди підкорючав. Б'юся об заклад, що після всього, що між нами відбулося, він вельми пишається собою.

Зовсім неочікуванно від Мстислава залишається лише запах, тепло та вмятина на подушці.

— Я приготую нам щось. Тобі треба підкріпитися, — пояснює він, покидаючи мене, примітивши, яким щенячим, а водночас розгубленим поглядом його проводжаю. — Ти після шостої вечора їсиш? Зараз дев'ята.

Гостининність мого... хотілось би сказати, коханого чоловіка, але, мабуть, доречніше буде — коханця, трохи бентежить. Якось незручно зловживати його добротою.

— Дякую, але з мене було б достатньо і кави.

— Ще кави?! Не хочу здатися нудним і читати лекцію про користь і шкоду кофеїну, але... Може хоча б перекусила чогось? Гречки з салатом, так і бути, пропонувати не буду, однак, може б йогурт... Чаю з тістечками? Сподіваюся, ти любиш тістечка?

Вмить щастя спричиняє біль. Мана блаженства розсіюється. Стає образливо та некомфортно.

— Люблю, але зловживати цукром не маю звички.

— А зловживати й не треба. Правильно робиш. Однак, зі мною тобі доведеться це робити. Рідко. Вкрай рідко. Буду час від часу загодовувати тебе солодощами, що не встигнеш й оком кліпнути, як набереш кілька десятків кіло, — весело виголошує він.

— Тобі не сподобалось... — приречено лунає мій голос чітко та тужливо і я рефлективно ховаю своє тіло за ковдрою, підтягнувши її ледь не під самі гланди.

Підтягнута чоловіча статура, не дійшовши до кухні, зупиняється у дверях.

— Ти про що?

— Ти не в захваті від моєї... худорлявості, — не питаю, а констатую, ніби знаю напевно. — Я зрозумію, якщо це тебе хвилює та муляє... — придушую прилив сліз.

— Ні, ні! Все добре! Мені все сподобалося. І твоя вага, і форми — все прекрасно! Я не мав нічого подібного на увазі. Навпаки, попереджаю, щоб готувалася запихувати до свого мініатюрного ротика смаколики і ставати ще солодкішою від цього, бо я дуже люблю солоденьке, — поспішає заперечити припущення, але я йому не вірю. Це його вічливість і манери джентельмена не дозволяють зранити мене правдою. Насправді ж він думає зовсім інше.

— Не треба лестощів. Я знаю про свої недоліки. Так – я худа, що скелет і... — затинаюсь, не в силах озвучити очевидний факт про відсутність грудей, які б я мала мати, як жінка. — Я просто прошу сказати чесно. Я ж зовсім тебе не влаштувала, так? У... ліжку... Скажи, щоб потім для мене не було шоком, коли ти не будеш відповідати на мої дзвінки й почнеш від завтра мене ігнорувати.

У мене не було бодай думки говорити про свої страхи, але ця промова, це слізне прохання вивалилось якось несвідомо. Необхідність знати, що він мене не покине, що я маю вагоме значення для нього, а не просто одноразова забавка перемагає всі інші комплекси. Я ж бо знаю, як можуть ставитися до моєї комплектації чоловіки, як насміхаються з моєї фігури. Щоправда, таких, які б сказали про це прямо було небагато, один із них колишній. До нього я зовсім не вважала себе неповноцінною.

— А у тебе бурхлива фантазія, — переживши незначний конфуз, але зберігши спокійний вираз обличчя, наче сміється з моїх слів. — Але мушу тебе розчарувати. Свої бажання чи небажання я звик говорити прямо не приховуючи їх. Тому, на жаль, тобі доведеться потерпіти мої тортури. І, якщо ти не проти, то я б хотів на цьому тижні зустрітися з тобою ще.

Дозволяє мене декілька хвилинок переварити інформацію. Сподіваючись, що це не приваблива та безжальна брехня, заспокоююсь:

— Ну добре. Повірю цього разу... Але, гляди. Якщо ти все ж таки передумаєш і не захочеш мене бачити — то тобі щоночі почнуть снитися скелети, — ще частково не відпустивши страх, осмілююся згострословити.

— Скелети? О, ні. Це ж нудно! Мені більше подобається, коли сняться мумії та у сні я починаю згадувати способи рукотворної муміфікації, — і він намагається бути дотепним теж.

— А є багато видів?

— Декілька точно.

— Розкажеш? — хочу знову бути його слухачем, не зважаючи на обрану тематику розповіді.

— Ну, якщо цю інформацію ти хочеш дізнатись, щоб зробити з мене мумію,  на випадок, коли я почну тебе ігнорувати, то — ні, — знов гуморить Мстислав, обпершись плечем об одвірок.

— А ти спершу розкажи, а я потім вирішу, — стає й мені веселіше.

— Ну що ж, вмовила. Не буду тебе ігнорувати.

Я гадала, що на цій анекдотичній ноті тему буде змінено. Довірилась. Нехай буде, що буде. Втім чоловік, погравши жовнами та витримавши паузу, несподівано мовить:

— Якщо відкинути самомуміфікацію та натуральну, а розглядати лише рукотворну, то найпоширенішими способами бальзамування є судинний, ін'єкційний та порожнинний. Ін'єкційний найдоступніший, бо там треба колоти розчин у м'ягкі тканини тіла, тобто, це звичний укол розчином із сулеми, води та формаліну. Однак мінус у тім, що процес розкладання трупа не уповільнюється, а просто відстрочується на декілька діб. Тож необхідно приймати це до уваги, якщо є потреба мертвяка ховати від сторонньої уваги довше. Проте, легше буде просто порубати тіло на частини, поки воно ще свіже, а потім посортувати та засолити його у розчині формальдегіну, мов ті квашені огорочки. Ти ж умієш консервувати огірки на зиму?