Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Мій Рудик... Ні, не мій. Ще ні.

Я побачила двері до нашої кімнати і тихо відчинила їх. Лука залишив мене, сказавши, що піде в душ. Лев, кинувши свої речі, зник у сусідній кімнаті. Я залишилася сама.

Сидячи на стільці біля монітора, я стежила за тим, що відбувається зовні через камери спостереження. Вигляд покинутої землі за межами нашого сховку завжди наганяв сум, але зараз я відчувала лише тривогу. Здавалося, щось було не так, щось нависало над нами, ніби попередження, яке я не могла розшифрувати.

Двері за моєю спиною раптом відчинилися.

— Лука, дивись, там якісь люди... — почала я, не обертаючись.

— Справді? — прозвучав голос, але не Луки.

Я обернулася на стільці і завмерла. Переді мною стояв Лев. Його темне волосся було розпатлане, погляд настирливий і зухвалий. Я не встигла нічого сказати, як він раптом нахилився до мене.

Його губи торкнулися моїх.

Шок. Мені хотілося кричати, але я застигла. Поцілунок був грубим, різким, мов удар. Гіркий присмак і відраза залили мене з головою. Я відчувала, як мене нудить від цього дотику.

— Що ти робиш?! — спробувала я відштовхнути його, але він був більшим, сильнішим. Його груди торкалися моїх рук, і мене проймало огидою від самого дотику.

— Відпусти мене! — крикнула я, але це його тільки розлютило.

Я вирвалася, зіштовхнувши його руками, і вибігла в коридор. Серце билося так сильно, що здавалося, воно ось-ось вирветься назовні. Я металася в пошуках безпечного місця, не знаючи, куди податися. Право, ліво, знову право...

— До Луки! — промайнуло в голові.

Тільки до нього. Тільки за його спину. Він захистить мене.

Я побігла до дверей, за якими він пішов у душ. Руки тремтіли, коли я намагалася відкрити двері, але раптом мене схопили за волосся.

Біль змусив мене скрикнути, і мене різко розвернули. Лев притиснув мене до стіни. Його обличчя було близько, занадто близько.

— Лука! — закричала я, хоч знала, що він у душі і, можливо, нічого не почує.

Але напір води раптом зупинився. Тиша, яка настала, була важкою, ніби весь світ завмер.

Далі все відбулося дуже швидко.

***

Я почув, як вона кликала мене. Її голос, хоч і приглушений дверима, був сповнений відчаю. Миттєво вимкнув воду, навіть не витираючись. У поспіху натягнув штани, і майже в той самий момент двері розчинилися.

Вона залетіла всередину, моя зірочка. Її гарні очі, які завжди випромінювали спокій, тепер були налякані. Її обличчя залило червоним, а губи тремтіли.

— Що з тобою, сонце? — подумав я, але це питання зависло в повітрі, невисловлене.

Єва мовчки сховалася за моєю спиною, чіпляючись за мою руку, ніби вона була єдиним її прихистком. Я обернувся до дверей і побачив Лева.

Він стояв там, його обличчя спотворене гнівом, а очі горіли чимось дивним, майже хижим. Усе, що я міг думати в ту мить, це як сильно я хочу його вдарити.

— Що ти зробив? — глухо запитав я, ледве стримуючи себе.

— Нічого такого, чого вона не хотіла, — відповів Лев з кривою посмішкою. Його тон був настільки зухвалим, що у мене все всередині закипіло.

— Повтори це ще раз, — сказав я тихо, але голос лунав, ніби грім.

— Ти що, серйозно? Ти думаєш, вона... — Лев не встиг договорити.

Я кинувся на нього, не стримавшись більше ні на секунду. Мої кулаки зіткнулися з його обличчям, і ми обидва впали на підлогу. Лев відповів ударом у бік, але це було нічого в порівнянні з моїм гнівом.

— Лука, ні! — кричала Єва позаду мене, але я вже не чув її голосу.

Ми каталися підлогою, обмінюючись ударами. Я відчував, як його кулак торкається мого обличчя, але біль був неважливим. Я хотів захистити Єву. Хотів, щоб він зрозумів, що до неї навіть наближатися не сміє.

— Ти жалюгідний! — кричав Лев, намагаючись вибратися з-під мене.

— А ти взагалі не чоловік! — крикнув я у відповідь і вдарив його знову.

Кров з його губи почала текти, але він продовжував пручатися. Ми обоє були на межі, та раптом я відчув маленькі руки, що тягли мене назад.

— Досить, Лука! Досить! — Єва благала, і її голос розірвав мій гнів на шматки.

Я відпустив Лева, різко встав і притиснув її до себе.

— Ти ціла? — запитав я, ковтаючи повітря.

Вона кивнула, але сльози все ще текли її щоками.

— Ти, — я повернувся до Лева, — ще раз торкнешся її, і я тебе вб’ю.

Він піднявся, витираючи кров з губи, і знову кинув на мене свій зухвалий погляд.

— Тобі цього не вирішувати, — сказав він.

— Хочеш спробувати? — я зробив крок уперед, але Єва схопила мене за руку.

— Лука, прошу, досить.

Я подивився на неї. Її великі очі, налиті слізьми, просили мене зупинитися. Я провів рукою по її волоссю, заспокоюючи її, і тихо сказав:

— Добре, сонце. Для тебе — добре.

Але Леву я ще не сказав свого останнього слова.