Читати книгу - "Останній письменник, Марек Краевський"

Тепер я і справді його не розумів.

– Почекай… Я маю привести тобі когось, кого ми назвемо Інівіатусом, так? Я маю привезти тобі невинного на ремінці, чи як ти сказав, так?

– На чий акаунт ми розмістимо багато сфабрикованих нами хейтерських промов, спрямованих на адресу різних людей різних професій. Торговцям, менеджерам... І логомахам, у тому числі нашому герою... — Він указав жестом голови на екран. – І в нас буде хейтер, який за все відповість перед трибуналом Технофеміди. Кілька років він посидить за заохочення до злочину. А цей Анджеяк опиниться в божевільні. Тоді шум навколо логомахії вщухне, бо ми матимемо людину, яка надихала на злочини не лише логомахів. І все буде тіп-топ. То що? У тебе є хтось, кого ти дійсно не любиш? Якесь сміття з Гаю, Нового Двору чи Козанова?

Мені прийшли на думку кілька блокерсів із згаданих мікрорайонів. Багато з них влізли мені під шкіру на початку моєї поліцейської кар’єри, але я швидко перетворив їх на своїх інформаторів і роками користувався їхніми знаннями про кримінальний світ міста. Думка про те, щоб посадовити їх за ґрати, викликала неприємний присмак у роті.

Я відкрив його, щоб відмовитися. Шеф був швидшим.

– Це мусить бути хтось із старих типів, — сказав він. – Достатньо старих, щоб приписати йому підбурення до злочину того Кевіна...

Я втратив дар мови. І вже знав, до чого він веде. Мастіф відкинувся на спинку крісла та схрестив руки на грудях. На його губах промайнула легка посмішка.

– Вже бачу це, вже бачу... Велике свято. Видатний офіцер відходить на пенсію. І в останні дні служби він зводить старі рахунки. Ловить злочинця, який понад тридцять років спонукав людей до злочинів і який зробив його смішним на початку кар'єри. І виявляється, він зовсім не інтернет-сатана, якому вже співали чорні псалми, а людина з плоті та крові! — Він засопів. – А потім заслужена пенсія. Але ти не відпочиваєш, о ні! В тебе ж схильність до літератури. Багатьом казав, що напишеш мемуари, коли підеш на пенсію. Ніхто, ніяка паршива собака, не видасть їх, хіба що…

Своєю сильною рукою з обгризеними нігтями він міцно схопив моє передпліччя й притиснув його до конференційного столу.

– Ніяка паршива собака не видасть спогадів нікому не відомого старого поліцейського. Але після нашої акції ти станеш всім відомим копом і матимеш підтримку губернатора. А який видавець відмовить губернатору? Ну? Тобі подобається моя задумка?

Я встав.

– У мене одне запитання.

В очах шефа заіскрилася надія.

– Валяй!

– Скільки бабла ви отримаєте від індустрії розваг за свою аферу?

На обличчі шефа з'явилися нові складки шкіри. Він закрив очі та процідив крізь зуби.

– Геть.

– Ні, Мастиф, – твердо сказав я. – Я не відмовляюся. Але зроблю це по-своєму. Я приведу тобі справжнього Інівіатуса на повідку. Просто дозволь мені місяць діяти вільно.

Він усміхнувся та протягнув мені руку.

– Знаєш що? Мені подобається цей псевдонім.

Я потиснув йому руку.

– Добре, що ти не знаєш, як ще ми тебе називаємо…

– Пиздуй вже, – і голосно розсміявся.

Я послухався його.

***

Факультет наук про ідеї, літературу та наратив був створений шляхом злиття двох колишніх факультетів, які ще в мої часи називалися факультетом філології та факультетом соціальних наук. Він знаходився там, де знаходився мій тепер уже неіснуючий Інститут Германістики – у старій, красивій будівлі колишнього монастиря в стилі бароко на площі Нанкера. Я ходив туди - як старанний студент - щодня чотири роки. Там досліджував мову Гюнтера Ґрасса та секрети німецького синтаксису. Там сталося те, через що я ніколи не хотів повертатися в цей будинок, і на останньому році навчання переїхав до Познані, де захистив магістерську роботу про валентність німецьких дієслів.

З часу від’їзду до Познані я жодного разу не був у корпусі факультету. На небагатьох зустрічах випускників свого курсу я був лише тоді, коли вони організовувалися поза стінами університету. Крім того, мені не подобалися ті збіговиська, наповнені плітками, пустими спогадами, ламентаціями про те, що філологія йде псу під хвіст і потихеньку гасне. Востаннє такий зліт озлоблених відбувся два роки тому, коли філології в університеті вже не існувало як самостійного напряму.

Це мене зовсім не дивувало, я навіть схвалювала такий стан речей. В епоху миттєвих транселів і додатків, які переводять важкі наукові тексти в прості речення, будь-хто міг вивчати будь-яку мову і будь-яку літературу, не виходячи з дому. І йому не доводилося терпіти ні настроїв викладачів, часто заздрісних і злих на всіх, ні завзятих, надмірно амбітних студентів, які хизувалися своїми знаннями під час занять і не давали висловитися іншим колегам. І ось, через роки, мені довелося приїхати сюди з професійних причин.

"Які спогади повернуться? Які упирі вийдуть із кутків?" – запитав я себе, підіймаючись кількома мармуровими сходинками, що вели до великих дверей.

Відчинив їх і опинився в просторому холі. Все виглядало так само, як і раніше – коридор прямував до внутрішнього двору колишнього монастиря й далі до зали імені Павла Хюлле; сходи направо, підйом до деканату; велика гардеробна, де сиділи старий гардеробник і швейцар, який саме наповнював водою одну з дюжини собачих мисок, що стояли перед його робочим місцем.

Ці миски були для мене новиною, як і великий мерехтливий екран, на якому поперемінно висвічувалися назви компаній, що орендували офіси у корпусі факультету, і назва наукової конференції: "Заборона фрустрації в оповіді — захист від зла чи ще одне гноблення?".

Я запитав у швейцара, де знаходиться кабінет професора Патрика Мругальського, про якого вчора, повернувшись із зустрічі з Мастифом, я дізнався з Інтернету, що він єдиний знавець латини в нашому університеті.

– Кабінетом це назвати важко, скоріше діра, але ви самі побачите. Номер чотириста сорок один, це на четвертому поверсі.

Коли я почув слова "діра" і "четвертий поверх", я відчув, як моя діафрагма сіпнулася. Те, що трапилося багато років тому, мало місце в декораціях, які можна було назвати саме так. Діра. І розташовувалися вони власне на четвертому поверсі.

Говорячи все