Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— Що ж... Буду сподіватися, що цього разу на перших побаченнях справа не зупиниться, як з ними... Тільки парасолю візьми. Там таке, наче як на дощ насувається, — дала сестричка свою згоду на мою спробу знайти щастя та відпустила з дому.

Я засміялась з її поради. Тая — це Тая. Вона завжди переймається моєю долею та здоров'ям. І боїться дощу. Однак... Вона не проконтролювала мій вихід із дому, а я проігнорувала її слова. Подумаєш, дощ! Зараз же літо — він теплий! Оце б я ще його боялася! Навіть якщо він і вперіщить — то нехай. Дощ іде, а ми скирдуємо!

А вже за пів години я йшла Приморською площею до альтанки-ротонди, біля якої на мене вже чекав чорнявий красень. У кожній своїй руці він тримав дві гігантських кулі солодкої вати.

— Морозиво було. А як щодо інших солодощів? — замість привітання кинув мені парубок і простягнув одну вату.

— Не впевнена, що подужаю, але... — сміючись, взяла я пундик-мундик.

Наступну годину ми намотували чималий кілометраж набережною, їли вату, пили молочні коктейлі, обговорювали спекотність літа та жалілись на скупчення туристів, які з'їхались до моря в тепер через них тут надто галасливо.

А ще наші розмови торкалися філософських тем. Ми ділилися думками, що у нашому розумінні є вічність і мрії, у чому цінність життя. Він дещо розповів про свою професію та як її любить, а я про те, як мені не подобається моя.

І тоді сталося те, що раз і назавжди змусило проникнути прихильністю до нього. Дізнавшись, що я перукарка, він заговорив про творчість, як смак до життя. Оскільки я завжди мріяла про хлопця, який би ставився з розумінням до того, що я творча натура, я втямила, що правду казала Тая. Я закохалась. Хоча це було для мене дивно, адже я лише втретє бачила цю людину, але я за мить усвідомила та прийняла це рідкісне явище.

З ним було легко, як ні з ким іншим. З ним було щиро.

А головне, мені перекривало дихання тоді, коли я ловила неприховані погляди молодика на собі. Погляди повні обожнювання. Та він захоплювався не лише моєю зовнішньою красою — він цікавився мною, як особистістю.

Я такі погляди чоловіка у бік жінки бачила за своє життя не так часто. Милуватися довго своєю коханою міг на моїх очах лише мій хрещений батько. В такі моменти я казала собі, що теж хочу, щоб і на мене колись саме так і дивилися...

І от. Ми гуляли курортним містечком з Олександром. Я милувалась скульптурою бичка-годувальника, хлопчика-рибака, сонячним годинником, а він — мною...

Ми спеціально домовились про побачення ближче до вечора, щоб зустріти захід сонця. А для того, щоб ця подія запам'яталася, нам закортіло зробити це на колесі огляду на цій самій площі. І, хто б міг подумати, що бажання, яке я загадала за хвилину до розваги, сидячи у скульптурі під відповідною назвою "крісло-бажань", яке розташовувалося саме поряд із колесом, — здійсниться? Здіймаючись над землею у кабінці атракціону, котрий мерехтів різноманітними кольорами та вдивляючись у небокрай над морем, ідеальна мить наче підштовхнула нас зблизитись. Мені раптово стало страшно від висоти, а Сашко, як справжній чоловік мене притис до себе, наче цим рухом міг захистити від усіх негараздів. І я обійняла його навзаєм. Обійняла так, як того бажало моє тріпочуче серце... І до того, як наша кабінка не дісталася землі — я його не відпустила. А він мене не схотів відпускати й після. Тому, схопив за руку, неначе я дитя, яке може загубитись, та так і тримав...

А далі. А далі ми гуляли б ще, але за хвилин п'ятнадцять, коли й останні промінчики сонечка не сховались — пустився дощ... Я пожартувала тоді, що це його моя сестра накликала, аби я не затримувалась. А Саша, пірнувши в мої очі, сказав:

— Дощ — це добре. Дощ на щастя.

Однак, зачарований мною Сашко схотів тієї ж миті відправити мене, чомусь додому та почав шукати таксі. Я ж запротестувала:

— Навіщо таксі? Вечір на цьому підійшов до кінця? І яке тоді щастя приносить дощ у такому випадку?

— Тоді, біжімо у найближчу кав'ярню? — була його відповідь.

— Ні, — засміялась я. — Танцюймо.

У той момент я відчувала себе героїнею фільму. Я мріяла, щоб на мене заворожено дивилися — й це сталося. Від того, що мрія збулась — мене переповнювали емоції. Надлишок емоцій перетворювався в енергію, яка так і воліла вирватися назовні. Нічого краще за танці я тоді не вигадала для цього.

Десь неподалік лунав французький шансон, а саме одна популярна пісня виконавиці Заз. Поруч бігали та ходили люди, а я почала танцювати. Олександр спершу отетерів, побачивши мої нескладні, але граційні па.

— Танці під літнім дощем? Отже, такий твій вибір? — спитав він, озираючись на площу за нашою спиною за хвилину.

— Так. У мене є традиція. Кожного літа я танцюю під дощем після заходу сонця, — закружляла я навколо своєї осі, дещо притримуючи низ сукні, яка стала враз розчепіреною парасолькою.

Сашко прудко наблизився до мене:

— А сама танцюєш чи з кимось?

На якусь секунду я збила свій ритм таночка, бо не зрозуміла питання. Але Сашко тоді зробив те, що я від нього не очікувала.