Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

Старий Джуніор вважав, що Ред одружився з нею, аби дошкулити йому, однак це була неправда. Ред кохав Еббі такою, як вона є, усе просто і ясно. Лінні обожнювала Еббі, і та відповідала їй взаємністю. Меррік же вона шокувала. До речі, Меррік була їй за «старшу сестру», коли Еббі перевели до їхньої школи, але навіть тоді вона вважала, що дівчина дивакувата і нічого хорошого з неї не вийде. На думку Меррік, її передбачення справдилося.

Діти Еббі, звісно, любили. Навіть Денні любив її по-своєму. Але вони часто її соромилися. Коли до них приходили друзі, мати могла увірватися до кімнати і прочитати вірш, який вона щойно написала. Вона могла переконувати поштаря у тому, що реінкарнація існує. (Моцарт тому приклад, як можна не чути у його дитячих композиціях досвід багатьох пережитих життів?). А якщо чула на вулиці людину з акцентом, то зупинялася, хапала незнайомця за руку і питала: «Скажіть, а звідки ви родом?».

— Мамо, як так можна?! — протестували її діти, а Еббі відповідала:

— А що такого?

— Це не твоя справа. Ця людина сподівалася, що ніхто не помітить її акцент, вважала, що ти навіть не здогадаєшся, що вона з іншої країни. Тобі не соромно?

— Дурниці! Людина має пишатися тим, що походить з іншої країни. Я би точно пишалася.

Після такої репліки діти стогнали в один голос.

Еббі була занадто нав’язливою, настільки впевненою у собі, що абсолютно не знала, що таке відчуття зніяковілості. Вона вважала, що можна запитати у людини будь-що. Їй здавалося, що коли люди не хочуть ділитися своїми проблемами, їй навпаки необхідно допитатися у них, довести, що після розмови з нею вони почуватимуться краще. (Можливо, це пов’язано тим, що вона працювала у соціальній службі?).

— Давай поміняємося місцями, — казала вона, вмощуючись навпроти дочок, ― скажімо, ти повинна мені щось порадити. Уявімо, у мене є хлопець, який занадто ревнує мене до інших. ― Вона тихенько сміялася, а потім театрально говорила: «Що мені робити? Ти уявляєш? Хоч вішайся! Порадь, що мені робити!».

— Мамо, припини, — просили дівчата.

Діти намагались уникати розмов зі знайомими матері, що потребували соціальної допомоги — старалися якомога рідше перетинатися за вечерею із сиротами, або ветеранами війни (які мали проблеми із поверненням до нормального життя), або черницями, які покинули свої ордени, а інколи навіть студентами-китайцями, які дуже скучили за своєю батьківщиною (і які ненавиділи День Подяки). Діти нишком приносили додому білий хліб і робили собі шкідливі хот-доги. Вони кривилися, коли дізнавалися, що їхня мати буде відповідальна за шкільний пікнік. Однак більше за все вони ненавиділи її співчуття до кожної людини. «Бідолашний!», — часто казала вона, або «Ти маєш такий втомлений вигляд!», або «Ти, мабуть, почуваєшся так самотньо!». Більшість людей проявляють свою любов, роблячи компліменти; Еббі чомусь завжди використовувала жалість. Це була неприємна риса ― так вважали її діти.

Проте коли Еббі повернулася на роботу, після того, як їхня з Редом найменша дитина пішла до школи, Дженні часто говорила Аманді, що не відчуває полегшення.

— Я думала, що почуватимуся краще, — казала Дженні. — Однак інколи я ловлю себе на думці: «А де мама? Чому вона не дивиться за мною?».

— Гм, проте коли ти перестаєш відчувати зубний біль, — відповідала Аманда, — Це не означає, що ти хочеш, щоб він повернувся!

У травні у Реда стався інфаркт.

Без серйозних наслідків. На роботі він відчув певні симптоми, тому де’Онтей наполіг на тому, щоб його відвезли до пункту швидкої допомоги. Хай там як, але це був шок для усієї родини. Йому було лише 74 роки! Він завжди був напрочуд здоровою людиною: лазив по драбині, підіймав дуже важкі речі, не набрав жодного кілограма після одруження. Тим не менше, Еббі наполягла на тому, щоб він пішов на пенсію, й обоє доньок підтримали матір. А якщо він знепритомніє прямо на даху? Стім же пропонував ходити на роботу, однак більше не вилазити на дахи і не підіймати важкі речі. Денні не було при цій розмові, однак він, очевидно, погодився б зі Стімом.

Що ж, Ред переміг, і вже після виписки з лікарні він був на роботі і мав добрий вигляд. Однак зізнавався, що відчував легку слабкість, а під кінець дня — неабияку втому. Можливо, усе це було лише у його голові; хоча діти почали помічати, як він інколи міряє собі пульс або кладе руку на груди і прислухається.

— Із тобою все добре? — питала відразу Еббі.

— Звісно, зі мною все добре, — дратівливо відповідав Ред, хоча раніше ніколи не розмовляв із дружиною у такому тоні.

На той час він уже носив слухові апарати, але постійно повторював, що від них немає користі, тому часто залишав їх на тумбі (вони лежали, наче два маленьких рожевих курячих серця). Через це його розмови з клієнтами проходили не так гладко, як раніше. Тож більшість його роботи перейшла до Стіма, і було дуже помітно, що Реду було непросто визнавати свою поразку.

Згодом він почав запускати і свій будинок. Першим це помітив Стім. Раніше будинок постійно підтримували у бездоганному стані: кожен цвях був на місці і не хитався, жодної смітинки, а тепер кидалася у вічі занедбаність. Одного дня Аманда приїхала з дочкою у гості до батьків і помітила, як Стім замінює шпон на дверній рамці. Коли вона запитала: «Там щось не так?», Стім вирівнявся і сумно сказав:

― Раніше він ніколи не доводив будинок до такого стану.

— Щось трапилося?

— Розумієш, ця сітка з дверей вже звисала додолу! А у ванній протікає кран, ти не помітила?

— Ой, лишенько, — відповіла Аманда, намагаючись зайти у будинок по дочку, проте Стім продовжував:

— Складається враження, що він втратив інтерес.

Аманда зупинилася і подивилася на брата.

— Йому байдуже. Коли я сказав: «Тату, у тебе сітка на дверях уже відвалюється», він мені відповів: «Трясця, я не можу догодити всім», — сказав Стім.

Це було вже щось: Ред ніколи не гримав, а особливо на Стіма, свого улюбленця.

Аманда уважно подивилася на брата і відповіла:

―Можливо, цей дім став завеликим для нього.

— Не лише це. Днями мама залишила на плиті чайник, а коли Нора підійшла його вимкнути, бо він дуже голосно свистів, вона побачила як батько сидить поруч і нічого не чує. Він просто сидів і мовчки писав щось у чекову книжку!

— Він не почув чайник? — перепитала Аманда.

— Схоже, що ні!

— Але ж той чайник так завиває, що мені здається, ніби