Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

— Я починаю думати, що батькам не можна жити тут самим.

— Думаєш? — промовила Аманда і повільно зайшла до будинку, замислившись над словами брата.

Наступного дня у них була сімейна зустріч. Стім, Аманда і Дженні приїхали до батьків самі — без чоловіків і дружин та без дітей.

Стім мав надто врочистий вигляд, Аманда була з гарною зачіскою і нафарбованими губами, одягнена, як завжди, у сірий костюм, у якому вона ходить на роботу. Лише Дженні не старалася, вона була у футболці і пом’ятих штанах кольору хакі, а її довге чорне волосся, зібране у хвіст, стирчало з-під резинки. Еббі сяяла від щастя. Провівши гостей до вітальні, вона з посмішкою вимовила: «Ми усі разом, як у старі добрі часи. Не те щоб я не любила і не хотіла бачити ваші сім’ї, звісно…».

— То що сталося? — перебив її Ред.

— Гаразд, — почала Аманда, — ми тут думали про будинок.

— Що саме? — здивувався Ред.

— Ми вважаємо, що вам стає занадто складно доглядати за ним, ви з мамою старієте.

— Та я можу однією рукою доглядати за ним, — знову перебив Ред.

На мить у кімнаті стало тихо, діти думали, як реагувати на такі слова батька. Однак їм на допомогу прийшла Еббі.

— Ну звісно, ти здатен, любий, — сказала вона, — але тобі не здається, що нам з тобою уже час відпочити?

— Відучити?

Дітям було і смішно, і сумно.

— Бачите, як я живу, — сказала Еббі. — Він відмовляється носити слухові апарати, а потім перекручує мої слова у найдивніший спосіб. Такий упертий! Якось я сказала йому, що піду на ринок, а він мені: «Яких тваринок?»

— Я не винен, що ти говориш собі під ніс, — почав виправдовуватися Ред.

Еббі зітхнула.

— Повернімося до нашої розмови, — жваво заговорила Аманда. — Мамо, тату, ми вважаємо, що вам треба звідси переїхати.

— Переїхати? — вигукнули обоє батьків.

— Розумієте, після татового інфаркту і маминого страху водити машину… Ми задумалися про будинок для літніх людей. Можливо, це вихід?

— Що? Будинок для літніх людей? — почав голосити Ред. — Але ж це для зовсім старих. Туди селять набридливих старих жінок, у яких померли чоловіки. І ви думаєте, що ми з мамою будемо щасливі у такому місці? Ви думаєте, там нас раді будуть бачити?

— Звичайно будуть раді, тату. Ти відремонтуєш усі їхні малі будиночки.

— Ще чого. До того ж, ми з мамою набагато самостійніші, ніж вони. Ми з тих людей, які все роблять самі.

Дітям не здавалося, що це аж так чудово.

— Добре, — сказала Дженні, — а якщо купити вам невелику квартиру? Або апартаменти з садочком десь на околиці Балтимора?

— Ці коробки зроблені з картону, — відповів Ред.

— Не всі, тату. Деякі побудовані дуже добре.

— А що буде тоді з цим будинком, якщо ми переїдемо?

— Ми його продамо.

— Кому? Ніхто не купував нічого у цьому місті із часів кризи. Дім буде багато років продаватися, і ви думаєте, що я поїду зі свого дому і залишу його тут напризволяще?

— Тату, але ж…

— Будинкам потрібні люди. Ви всі маєте це знати. Звичайно, будинок зношується — витирається підлога і забиваються труби, але це ніщо у порівнянні з порожнім будинком. Тоді неначе зупиняється його серце. Спочатку він починає просідати, з’являються зсуви, будинок хилиться до землі. Я вам так скажу: можна глянути на будинок і з точністю сказати, чи живе у ньому хтось, чи ні. І навіть не розраховуйте на те, що я наважуся так вчинити з ним.

— Тату, але з часом його точно хтось купить, — знову заговорила Дженні, — а поки я буду заходити сюди щодня, відчинятиму вікна, перевірятиму всі щілини. Добре?

— Ні, не добре. Будинок відчує зміни.

Тоді у розмову втрутилась Еббі.

— Може, хтось із вас придбає цей будинок? Скажімо, купить його у нас за долар чи як там робиться?

У кімнаті знову запанувала тиша. Усі вони щасливо жили у своїх будинках, й Еббі про це знала.

— Він нам так добре відслужив, — знову почала Еббі. — Пам’ятаєте наші щасливі моменти, що ми пережили тут разом? Пригадую, як я прийшла сюди ще дівчиною. Коли ми з вашим батьком зустрічалися, ми проводили багато часу на цьому подвір’ї. Пам’ятаєш, Реде?

Але той у відповідь лише махнув рукою.

— А ще пам’ятаю, як занесла у будинок Дженні. Їй було три дні і вона була замотана у ковдру, яку зв’язала для Аманди бабуся Далтон. Я переступила поріг і сказала їй: «Тепер це твій дім, Дженні, ти будеш тут жити і будеш тут дуже щасливою!».

В очах Еббі забриніли сльози, а діти поопускали голови.

— Що ж, — сказала Еббі, трохи заспокоївшись. — Що тут говорити, це звичайні речі. Але нехай Кларенс доживе тут свої останні роки.

— Хто? — здивовано перепитав Ред.

— Бренда, вона має на увазі Бренду, — відповіла Аманда.

— Це так жорстоко, вивозити Кларенс в останні дні життя, — сказала Еббі.

Більше ніхто не мав сил продовжувати цю розмову.

Однак Аманді вдалося запевнити Реда, що найкраще рішення — найняти домогосподарку, яка на додачу ще й зможе водити машину. Звичайно, в Еббі ніколи не було домогосподарки, навіть коли вона ходила на роботу. Проте Аманда запевнила матір, що вона звикне.

— Це буде твоя помічниця. І коли тобі захочеться кудись поїхати, тебе відвезе місіс Ґерт.

— Єдине, куди мені хотілось би поїхати, так це подалі від місіс Ґерт, — відповіла Еббі.

Аманда розсміялася, сприйнявши слова матері як жарт, але, на жаль, Еббі не жартувала.

Місіс Ґерт була 68-річною огрядною і веселою жінкою. Вона працювала кухаркою у школі і шукала додаткового заробітку. Щодня вона приїжджала о дев’ятій годині ранку, ходила по будинку, трохи прибираючи та витираючи пил, а потім ставила дошку на веранді і починала прасувати, дивлячись телевізор. Насправді у двох літніх людей було не так багато речей, які треба було б довго прасувати, проте Аманда наказувала зайняти себе чимось. У цей час Еббі сиділа в іншому кінці будинку і робила вигляд, що не чує нових історій із життя своєї знайомої. Варто було їй видати щонайменший звук, як місіс Ґерт тут же підходила і питала, чи все гаразд, чи не треба відвезти її куди-небудь. Еббі говорила, що така поведінка нестерпна. Вона жалілася Реду, що не відчуває себе господинею у власному будинку.

Хоча вона ніколи не запитувала, чому ця жінка вважала себе необхідною для них.

Через два тижні місіс Ґерт силоміць вихопила з рук Еббі сковорідку, наполягаючи на тому, що вона сама приготує їй омлет. У цей час праска стояла на рушнику, і він загорівся. Зрештою, ніхто не постраждав, крім, звісно, рушника, який взагалі не треба було прасувати, але після цього місіс Ґерт у їхньому будинку більше не з’являлася. Аманда пообіцяла наступного