Читати книгу - "Бавдоліно"

Бавдоліно обіцяв собі, що ніколи не покине Оттона, від якого він і далі чимало вчився. Але, заки дерева зацвіли вчетверте відтоді, як він із ним запізнався, через малярійні лихоманки, болі у всіх суглобах, запалення легенів і, звісно, камені в нирках, від Оттона зостався лише недогарок. Численні лікарі, серед яких було кілька арабів і євреїв, а отже все найкраще, що міг запропонувати єпископові християнський імператор, мордували це його вже геть тендітне тіло безконечними п'явками, але, з причин, яких ці ковчеги мудрості не могли собі пояснити, після того, як з нього витягли майже всю кров, йому стало гірше, ніж якби вони цього не робили.

Оттон спершу покликав до свого ложа Рагевіна і довірив йому далі писати історію Фрідріхових подвигів, кажучи, що це буде неважко: нехай він лиш описує події і вкладає в уста цісаря слова, взяті з творів стародавніх авторів. Відтак він покликав Бавдоліна.

— Puer dilectissimus,[74] — сказав він йому, — я відходжу. Можна б навіть сказати, що я повернуся, і я не певен, який вислів буде кращий, і так само не маю певності, яка з моїх історії правдивіша — історія про два міста чи історія про подвиги Фрідріха… (Розумієш, мосьпане Никито, — казав Бавдоліно, — визнання вмирущого вчителя, що він не спроможний розрізнити між двома істинами, може сильно позначитися на житті молодого хлопця.) — Не те, що мене тішить мій відхід чи повернення, але саме це угодне Господові, і якщо я сперечатимусь з Його постановами, Він в цю саму мить може спопелити мене блискавкою, а тому краще скористатися з тієї дещиці часу, яку Він мені залишив. Послухай. Ти знаєш, що я намагався розтлумачити цісареві, як міркують міста по той бік Піренейських Альп. Цісар не може не підпорядкувати їх своїй владі, але зробити це можна різними способами, і не виключено, що існує й інший шлях, ніж шлях облоги й різанини. А що імператор до тебе прислухається, до того ж це твої рідні краї, тобі треба зробити все, щоб примирити вимоги нашого володаря з вимогами міст твоєї землі, щоб загинуло чим менше людей, і щоб урешті всі були задоволені. Тому мусиш навчитися міркувати як належить, і я просив імператора, щоб він послав тебе вчитися до Парижа. Не в Болонью, бо там вивчають тільки право, а такий дурисвіт, як ти, не повинен встромляти носа в пандекти, бо Закон не допускає брехні. У Парижі вивчатимеш риторику й читатимеш поетів: риторика — це мистецтво добре висловлювати речі сумнівної істинності, а обов'язком поетів є вигадувати чудові байки. Непогано буде також, якщо ти вивчиш трохи теології, але не важся стати богословом, бо з речами всемогутнього Бога жартувати не годиться. Вчися добре, щоб потім справити гарне враження при дворі, де ти, безперечно, одержиш гарну посаду, а це найбільше з того, на що може сподіватися селянський син: ти станеш лицарем, рівним багатьом вельможам, і зможеш вірно служити своєму названому батькові. Вчини все це на мій спомин, і хай Ісус дарує мені, що нехотячи я вжив Його слова.

Відтак він захрипів і нерухомо застиг. Бавдоліно вже збирався було закрити йому очі, гадаючи, що він випустив дух, але раптом Оттон знову відкрив уста й останнім подихом прошепотів:

— Бавдоліно, пам'ятай про царство Пресвітера Йоана. Тільки шукаючи його, орифлями християнського світу зможуть вийти за межі Візантії та Єрусалима. Я чув, як ти вигадував чимало оповідей, й імператор тобі вірив. Тож якщо не буде інших відомостей про те царство, вигадай їх. Май на увазі, я не прошу тебе свідчити про те, що вважаєш олжею, бо це гріх, а лиш олживо свідчити про те, що вважаєш істиною, — це-бо чеснотливий чин, який надолужує брак доказів чогось, що безперечно існує або існувало. Благаю тебе: Йоан напевне існує, десь за землями персів та вірмен, поза Бактою, Екбатаною, Персеполісом, Сузою та Арбелою, нащадок Волхвів… Намовляй Фрідріха йти на схід, бо звідти променить світло, яке осяє його як найбільшого зі всіх королів… Витягни цісаря з цього болота, яке простягається від Мілана до Рима… Він може захряснути тут аж до смерті. Хай тримається подалі від земель, де верховодить також папа. Тут він завжди буде імператором лиш наполовину. Пам'ятай, Бавдоліно… Пресвітер Йоан… Шлях на Схід…

— Але чому ти кажеш це мені, учителю, а не Рагевінові?

— Бо Рагевін не має уяви, він може тільки розповідати про те, що бачив, а іноді навіть і того не може, бо не розуміє, що саме бачив. Натомість ти можеш уявити собі навіть те, чого ніколи не бачив. Ох, чому так стемніло?

Як справжній брехун, Бавдоліно сказав йому, щоб він не хвилювався, бо западає вечір. Коли вибило полудень, Оттон випустив з горла хрипкий свист, і його розплющені очі знерухоміли, немов споглядаючи свого Пресвітера Йоана на престолі. Бавдоліно закрив йому їх і заплакав щирими слізьми.

Засмутившись смертю Оттона, Бавдоліно вернувся на кілька місяців до Фрідріха. Спершу його потішила думка, що, знову побачивши імператора, він побачить й імператрицю. І він справді побачив її, та засмутився ще дужче. Не забуваймо, що Бавдолінові ось-ось мало виповнитися шістнадцять років, і якщо раніше його закоханість могла здаватися хлоп'ячим сум'яттям, якого він сам гаразд не розумів, то тепер вона ставала усвідомленим бажанням, сповненим муки.

Щоб не печалитися при дворі ще більше, він завжди супроводжував Фрідріха у його виправах і став свідком подій, які були йому дуже не до вподоби. Міланці вдруге зруйнували Лоді, точніше, спочатку його пограбували, забравши з кожного дому худобу, пашу й домашнє начиння, відтак вигнали за мури всіх мешканців і сказали, що коли ті не підуть собі звідси до дідька, то всі загинуть від меча — жінки, старі й діти, навіть немовлята. Залишивши в місті лише собак, мешканці Лоді подалися геть полями, пішки під дощем, разом з вельможами, які зосталися без коней, та жінками з немовлятами на руках, і раз у раз хтось падав на шляху або скочувався в рів. Вони ледве знайшли притулок в якихсь халабудах між Аддою і Серіо, де спали всі покотом.

Міланці на цьому не заспокоїлись: вони вернулися до Лоді, ув'язнили тих небагатьох людей, які не хотіли піти звідти, вирубали всі виноградники й дерева, а відтак підпалили будинки, винищивши також більшість собак.

Таких речей імператорові терпіти не годиться, тому Фрідріх ще раз пішов на Італію з великим