Читати книгу - "Головний принцип, Richard McBorne"

                                                           Е П І Л О Г

Дивна неквапливість звуків, що зливаються в єдине гармонійне тло, долинала навіть сюди, в передбанник екіпірувальної. Ніжним переливам скрипок вторила ледве вловима протяжність віолончелі і зовсім не різкий, радісний дзвін клавесина. Навіювана печаль і умиротворення огортали і незрозумілим, абсолютно неусвідомленим чином, заспокоювали, змушуючи втихомирити безтурботну поспішність і замислитися над чимось вічним.
Обтрусивши комбінезон, що став уже досить пошарпаним, Аларіка з цікавістю увійшла вглиб кемпера. У головній каюті на мить повисла тиша, але одразу ж чари загадкової музики знову виникли з прихованих тонфонів.
Посеред кімнати, просто перед округлим столом, стояв Мандрівник. Опустивши голову, він був старанно зайнятий читанням. У звичній своїй манері, не обертаючись на сторонню присутність, Берт раптом вимовив:
- Це Бах... Композитор епохи раннього бароко. Класика, - він повільно випрямився. - Хіба не чула? 
Трохи помовчавши, Аларіка наважилася нарешті відповісти:
- Дивна музика, сумна... Ніби сум про час, що минає, який уже ніколи не повториться. 
- Можливо, - уже трохи тихіше сказав Мандрівник. - Ось послухай, - продовжив він, і почав читати:

                               - Скільки раз на Землі я рождався і жив, помирав?
                                  Скільки часу життя ще залишилось здесь?
                                  Але кожной весни я, як завжди надію плекав,
                                  Що мій голос почують на зірках, і всесвіті десь.

                                   Кожен раз я збирався в далекі країни,
                                   Все манили мене їх квітучі ліси.
                                   І неслись у бестями загодкової мари
                                   Одинокі у всесвіті пісні мої.

                                   Кожен раз я бажав, щоб струмочок життя не кінчався,
                                   Щоби вічно була і блакитна Земля.
                                   Щоб Чумацьким шляхом все без утоми мчали,
                                   Дороги мені люди, я і пісня моя.

- Вірші? - дівчина дивилася на пласт-лист у руках у Берта. - Твої?
- Як це не шкода, але... - біохом опустив тонкий пружний прямокутник на стіл. - Це написав Макс.
Із неприхованим здивуванням Аларіка дивилася на Берта.
- Він ніколи про це не говорив, - сказала вона. - Макс якось зізнався мені, що абсолютно не здатний на таке.
- Бувають і винятки, - Берт скромно посміхнувся і підняв погляд на Аларіку. - Тож варто вірити і в чудеса, а не тільки в науку.
Він пройшов у глиб каюти в комфорт-зону і біля самого дивана завмер перед широкою панеллю інфора.
- Це не доцільно і абсолютно марно, - сказала Аларіка.
Саме зараз, через якусь дивну, абсолютно незрозумілу для неї прихильність до постарілого біохома, Мандрівник раптом став тепер виглядати зовсім в іншому, новому світлі. І той загадковий, менторський флер ідеальної істоти, яким вона, ґрунтуючись на своїх прожитих декадах і отриманих знаннях, надовала йому, став швидко зникати.  Тепер же Берт виглядав зовсім не як еталон істинності біокібера, що стоптав сотні невідомих стежок всесвіту, які наповнили його певним досвідом і мудрістю, а лише простою людиною, що співчуває, яка має всього лише певну чуйність до інших. Такі думки насторожували і викликали хвилюючі імпульси всередині позитронних зв'язків, які Макс називав «почуттями живих».
Схрестивши руки на грудях, Берт з цікавістю спостерігав те, що відбувалося на екрані інфора. Потім повільно замотавши головою промовив:
- Ти ніколи не бачила дива, - він подивився на Аларіку.
Сказано це було з жалем, і звучало як остаточний вирок тому, хто однозначно вже був приречений на обмеженість у подальшому розвитку.  
- Навіщо? Є розум, алгоритміка мислення. І цього цілком достатньо, щоб пояснити багато чого.
- Раціональність не в силах охопити все, - відповів Берт.
- Тоді для пояснення того, що відбувається, нам варто визнати і прийняти абсолютно незрозумілу і марну змінну - Бога. І впихнути його в аналітичні та синтетичні способи пізнання світу.
Берт видав вельми знайомий і короткий звук, який чимось був схожий на сміх. Не зарозумілий, а абсолютно спокійний і тихий. Для Аларіки це стало несподіванкою.
- Ти все ще категорична, і твоя думка так само залишається непорушною і непохитною. Подібно піщаної дюни: вона може погребти під собою будь-кого, але вітер завжди розносить її.
- Іноді, твої аналогії для мене бувають абсолютно незрозумілі, - повільно промовила Аларіка.
- Утім, - Берт повернувся до дівчини, - розуміти їх не входить у твої завдання. Та й не настільки вже необхідно акцентувати на тому увагу.
Спантеличений погляд дівчини знову ковзнув по римованих рядках, закарбованих на пласт-листі. Текст одночасно заворожував і привносив у неї якийсь дисонанс. Пройшовши в глиб каюти, вона сіла в одне з найближчих крісел. 
- Чому ти не з'явився в бухті? - Аларіка глянула на екран. - Макс теж там був... Адже він прийшов тільки заради тебе.
- Знаю, - ледве вловима посмішка ковзнула на губах Берта. - Ми давно не бачилися. І нам, напевно, варто було б поспілкуватися. 
- Адже я теж сподівалася на це.
Обличчя Берта залишалося спокійним:
- Ти? - Мандрівник трохи підняв брову. - У чому твій резон? Хіба що, проста цікавість властива звичайній людині?
- Зовсім ні! Ваша розмова могла багато чого прояснити і розставити остаточні акценти, - відповіла біохом, відсторонено спостерігаючи за статичною картинкою на екрані. Вона все намагалася вловити хоч щось більш-менш цікаве, те, що так захопило Мандрівника. - Адже, наскільки можна тепер судити, ми змогли відшукати представника.  Еталон знайдено, і нарешті в нас є величезна можливість почати...
- Нічого, - твердо перервав її Берт. - Абсолютно нічого. Знати щось, навіть звичайну прописну істину, і вміти скористатися цим, зовсім не означає прийти до гарантованого успіху. Від того, яким чином ми далі будемо діяти, залежить весь подальший результат.
- Але ж ти сам казав, що це він. І в нас є шанс, імовірність того, що Макс зможе усвідомити природу власного геному, - сказав він.
- Так, говорив, - кивнув Берт. - Але це означало лише одне: те, що шукане нами, очікуване, має відбутися спонтанно, природним ходом розвитку, а не під впливом зовнішніх факторів. І вже тим паче, не під вантажем тієї інформації, яка обов'язково була б озвучена під час наступної нашої зустрічі.
- Він дуже сподівався на твою появу і припускав, що це неодмінно мало статися, - промовила Аларіка.
- Як бачиш, і логіка може помилятися. Математичне передбачення абсолютно не враховує емоційні чинники.
- Проте ж, ти тут, і ця обставина є очевидністю. 
- Абсолютно, - Берт нарешті сів на диван, - і тому я радий, що Макс не знає про це. Очікування і власні сумніви неодмінно приведуть його до певних дій. І дадуть йому шанс досягти незабаром необхідного.
- І нам?..
- Нам так само. Адже ми тільки на самому початку шляху розуміння. І що найголовніше, у нас тепер є чудовий шанс, який надається для майбутнього контакту. 
- Але чи готовий Макс?
- Можливо, варто було б запитати: чи готові ми, саме ми до цього процесу? - Берт багатозначно замовк, не відводячи наполегливого погляду від Аларіки. - Усвідомлення, розуміння самого себе еталоном, як ти його назвала, може зайняти якийсь час. І його вже досить мало... Варто ще багато про що замислитися і переосмислити. І що найважливіше: навіщо нам сам факт майбутнього Контакту? Чи настільки повноцінна саме наша готовність до цього процесу?    
- Скажи, Берт, - сказала Аларіка, - невже Макс справді може бути тим, хто здатний почати процес повноцінного Контакту? Чи існує хоча б слабка можливість успіху?
- Можливість? - Мандрівник задумливо подивився на екран. - Це дуже слабка змінна близька до припущення, щось на зразок надії. Ми поки що маємо вельми тонку і заплутану нитку під ім'ям Максиміліян. У ситуації, що відбувається, може статися багато чого, і статися так, що ніякого контакту і не передбачається. І таке припущення має місце бути.
- Це зовсім не тішить, - Аларіка з жалем стиснула губи. - Тоді все було даремно, час витрачено в марних перегонах за примарами. А очікування...
- Можуть і обнадіювати, даючи ґрунт для подальших пошуків, - перебив її Берт. - Але чи варті ці очікування тих результатів, і тих завдань, які обов'язково виникнуть після? Мало хто може відповісти на це запитання. Контакт нібито й необхідний... А може, варто лише зберігати уявну надію на нього, як нетлінний вогонь Прометея? І постійно зігріватися ним, доки ми, зрештою, не досягнемо повноцінної зрілості. 
- Самотність для зростання, - абсолютно скрушно сказала Аларіка.
- І мудрого співвідношення у всесвіті. Саме тоді сама проблема відпаде і сенс Контакту, його парадигма, неодмінно змінитися.
Берт кивнув на екран. 
Там, серед широкого прямокутника «палісаду», зігнувшись над однією з лунок, виднілася фігура біокібера в блискучому гермокостюмі. Застигнувши на мить, уже прекрасно впізнаваний образ штучної людини, присів навпочіпки і став щось робити.
- І в разі невдачі, - хмикнув Мандрівник задумливо потер підборіддя, - у нас усе ж залишається ще один шанс. Точніше, та сама змінна, про яку майже ніхто не здогадується...