Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Відчинивши старі, скрипучі двері, дівчина та хлопець увійшли до задушливої харчевні. Попри вечірню прохолоду, в середині було спекотно, там зібралася половина міста.

Чарівники рушили вглиб приміщення до стійки, за якою худа жінка розливала якусь рідину по кухлях.

— Вибачте, де можемо знайти Перрі? — тихо спитав Альбрехт. Вони зняли капюшони — в таких шатах, з закритими обличчями, вони тільки привертали б увагу.

— Перрі? Це мій чоловік! Що вам від нього треба? Він щось накоїв? — жінка насторожилась.

— Ні, ні! Нас до нього направив волоцюга Го. Ми просто хочемо поговорити. — поспішив заспокоїти її Альбрехт.

— Від Говарда, значить? Вам туди. — вона кивнула на двері за собою.

Подякувавши, Рада та Альбрехт швидко рушили в зазначеному напрямку. За дверима відкривався вузький коридор із двома кімнатами. В одній, видно, зберігали запаси. В іншій вони знайшли власника харчевні.

— Ви Перрі? Ми від Го. Він сказав, ви зможете нам допомогти. — Альбрехт озвався одразу після того, як зачинив за собою двері.

Чоловік сидів за старим столом, занотовуючи щось у зошит пером. У кімнаті царювала напівтемрява, через закриті віконниці, світло давала лише свічка.

У перші дні у сімнадцятому столітті Рада ніяк не могла звикнути до життя без електрики. Тепер це вже не здавалося таким диким.

— Проходьте, сідайте. — Перрі показав на два стільці біля стіни. — Нові документи? Чи, може, довідка про доходи?

— Ми хочемо дізнатися про графа Карбрі... І про родину графа Флурмстея, — заговорила Рада.

Перрі зблід і випустив перо з рук.

— Навіщо вам це?

— Ми від Великого герцога Мерліна. Він хоче допомогти вам. — упевнено відповів Альбрехт.

— Добре... — неохоче погодився той і відклав зошит убік. — Шість років тому, після придушення бунту, граф Хейл та інші лідери опору були кинути до в’язниці. Їхні родини вигнали з міст. Саме тоді з’явився Джордж Карбрі. Домовився з королем і привласнив собі графство Флурмстей. Король тоді не виніс смертного вироку заколотникам — Карбрі сам це виправив. Я знаю, що він убив дружину й дітей Хейла. Це все, що мені відомо...

— Це жахливо... — Рада стиснула кулаки. — Якщо Мерлін дізнається, він приведе військо. І Карбрі довго не протримається!

Раптом двері відчинилися. Увійшла дружина Перрі.

— Дякуємо, нам час. — Альбрехт підвівся.

— Почекайте! Я випадково підслухала... Люди кажуть, що родина Флурмстея досі в Північній вежі. Її всі обходять — ночами звідти чуються дивні звуки. Мовляв, то душі закатованих.

— Хелл, годі нести дурниці! — насупився Перрі. — Примар не існує!

— Ви помиляєтесь! Ми вже зустрічали одну! — заперечив Альбрехт. — Скажіть, де ця вежа?

— Біля північного краю міста. Стоїть порожня, ніхто туди не ходить. Замок на дверях, але для вас це не проблема. Вежа стара, може розвалитися. Будьте обережні!

На виході Альбрехт кинув Перрі:

— Пишайтеся своїм графом. Хейл Флурмстей був одним з тих, хто повернув Віджио й графство Локстерн у герцогство Фероманськ.

— То він живий? — Перрі широко розкрив очі.

— Можливо. Морлу вдалося полонити його й ще трьох лідерів повстання. Мерлін їх шукає. Побачите — все зміниться. А Карбрі скоро тут не буде, — запевнив Альбрехт.

Вони ще раз подякували й покинули харчевню. Повітря зовні здавалося дещо легшим, хоч і не чистим.

— Перрі — шахрай. — пробурмотіла Рада, натягуючи капюшон. — Документи підробляє...

— У цьому місті багато хто таким займається. Чим далі, тим мені менше тут подобається. — відповів Альбрехт і глянув на небо. — Златан скоро зайде. Пора до вежі. Хоч би все обійшлося.

— Була б я Великою герцогинею — викинула Карбрі з його замку, та закопала у помийній ямі! —  Рада подивилася вдалечінь, звузивши очі.

— Це справа Мерліна. — лагідно торкнувся її руки Альбрехт. — Ходімо.

Вони знову сховали обличчя під каптурами та рушили широкою вулицею. Біля фонтану Рада зупинилася з цікавості — вода пересохла, дно заросло мохом. Їй було важко зрозуміти, як люди можуть миритися з такою занедбаністю.

До вежі вони дісталися за двадцять хвилин, петляючи тісними вуличками.

— Рада, ти справді думаєш, ми знайдемо там... їх? — нахилився до неї Альбрехт.

Дівчина знизала плечима. Вежа вже вся пішла тріщинами. Неприємний запах тут тільки посилився. Магією зламавши замок, вони увійшли. Усередині — гвинтові сходи, що вели нагору.

— Ух, що за сморід... — ойкнула Рада, тримаючись ближче до стіни. Сходи були настільки старі, що будь-який необережний крок міг завершитися падінням.

На вершині вежі вони нарешті побачили двері. Альбрехт штовхнув їх, і ті впали всередину, здійнявши пилюку.

Сморід став нестерпним. Коли пил осів, вони помітили біля стіни три скелети, прихилені один до одного.

— Чорт... — не стрималась Рада.