Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

Минуло кілька днів після тієї ночі, коли скло келиха розлетілося по підлозі, а його погляд обпік її вуста голодним жаром. Дні тяглися, як натягнута струна, готова тріснути від найменшого дотику, і Зоряна відчувала, як кожен із них додавав ваги до її грудей — гніву, тріумфу, бажання, що гуділи всередині, як рій. Вона уникала Максима, ховаючись за стінами своєї спальні, за роботою, за дзвінками Вадиму, чиї жарти й тепло розливалися в її жилах, як сонце після дощу. Угода з його фабрикою була підписана — Зоряна настояла, її голос різав повітря в конференц-залі, як лезо, а Максим лише стиснув кулаки, його очі палали, але він погодився. Її перемога була холодною, як мармур їхньої квартири, але п’янкою, як вино, що вона пила в той вечір сама, дивлячись на вогні Києва.

Недільний ранок настав тихо, але з присмаком бурі. Зоряна стояла перед дзеркалом, її пальці стискали гребінець, що ковзав по темному волоссю, а в голові гуділи думки — про обід у батька, про Максима, про Вадима. Вона вибрала темно-синю сукню — строгу, із високим коміром і довгими рукавами, що облягали її руки, як друга шкіра. Тканина підкреслювала її стрункість, додаючи їй тієї холодної впевненості, що вона так любила демонструвати. У машині, куди вона сіла поруч із Максимом, тиша була густою, як смола, і дратувала її, липла до шкіри. Сонце ледь пробивалося крізь сірі хмари, кидаючи тьмяне світло на мокрий асфальт, а її погляд ковзав по деревах, що миготіли за вікном. Максим вів мовчки, його руки стискали кермо, а щелепа була замкнена, як сейф. Напруга гуділа між ними, як електричний дріт..

Вони їхали до Артема Олександровича на традиційний обід — ритуал, що колись був затишним, а тепер став ареною для їхньої війни. Максим кинув на неї короткий погляд, його очі блиснули холодом, але він промовчав. Лише його пальці смикнулися на кермі, коли вона поправила волосся, і Зоряна відчула, як її губи скривилися в ледь помітній усмішці. “Він досі злиться,” — подумала вона, і це гуділо в її грудях — гостре, п’янке, як терпкий аромат її парфумів, що наповнював салон.

У маєтку їх зустріли знайомі запахи — печена курка, яблучний пиріг від Марини, що гуділи в повітрі разом із тихим дзенькотом посуду. Артем Олександрович обійняв Зоряну міцно, його сиве волосся блиснуло в промені сонця, що пробився крізь вікно, а Софія Тарасівна з Петром Івановичем уже сиділи за столом, перекидаючись жартами про весняну погоду. Але Максим був тінню — його рухи механічні, голос глухий, коли він відповідав на запитання. Зоряна сиділа навпроти, її пальці легенько стискали виделку, а погляд ковзав по його обличчю — напруженому, з темними колами під очима. Вона знала, що він не спить ночами, і це додавало їй дивного задоволення.

— Як справи з новою колекцією? — спитав Артем Олександрович, його голос був теплим, але з ноткою ділової цікавості.

— Усе в порядку, — відповіла Зоряна, її тон був легким, але з легким викликом, коли вона глянула на Максима. — Угоду з фабрикою Вадима підписали. Тканини вже в роботі.

Максим стиснув виделку так, що метал хруснув у його руці. Його очі спалахнули, але він промовчав, лише кивнув, ніби погоджуючись. Софія Тарасівна кинула на нього швидкий погляд, її губи стиснулися, але вона швидко повернулася до пирога, нарізаючи його з удаваною зосередженістю. Обід минув у напруженій тиші, лише дзенькіт посуду й уривки розмов порушували її. Зоряна відчувала його гнів — гарячий, палаючий, але стриманий, і це лише розпалювало її внутрішній вогонь.

У вівторок обідня перерва стала ковтком свіжого повітря. Зоряна сиділа в маленькій кав’ярні в центрі Києва, її пальці стискали чашку з матчею, а перед нею, за круглим столиком, гуділи сміхом Наталі й Каміла. Повітря пахло свіжозмеленою кавою й теплим хлібом, а за вікном гудів ритм міста — машини, люди, весняний вітер. Каміла, як завжди, розповідала про свого нового залицяльника — пристаркуватого чоловіка з сивиною на скронях, але з “очима, як у молодого вовка”, як вона казала.

— Він мене вчора до ресторану повів, — щебетала Каміла, її руки гуділи в повітрі від емоцій. — І знаєте що? Замовив мені устриць! Устриць, уявляєте? Каже, це любов.

Наталі пирхнула, її світле волосся блиснуло, коли вона відкинула голову назад, а Зоряна розсміялася, її сміх дзвенів, як дзвіночки.

— Любов із устрицями? — кинула Зоряна, її тон був стервозним, але грайливим. — Каміло, ти серйозно?

— Та пішли ви, — огризнулася Каміла, але її очі блиснули веселощами. — Він класний, хоч і старший. А ви зі своїми молодими мучитеся, он Зоря з Максимом своїм уже до ручки дійшла.

Зоряна закотила очі, її пальці легенько стукнули по столу.

— Він останнім часом некерований, — сказала вона, її голос став різкішим, але з ноткою втоми. — Ревнує до кожної стіни, до кожного слова. От нещодавно кричав, що я його ганьблю. А я просто живу, розумієте?

Наталі нахилилася ближче, її погляд став гострим, але теплим.

— І правильно робить, що ревнує, — сказала вона, її тон був напівсерйозним. — Але я все одно за Вадима. Він би тебе на руках носив, а не столи ламав.

Зоряна ухмильнулася, легенько штурхнувши Наталі в плече.

— Ти завжди за Вадима, — кинула вона, її очі блиснули хитрістю.

Наталі раптом замовкла, її пальці стиснули край чашки, а очі заблищали. Вона глибоко вдихнула, ніби набираючись сміливості, і тихо сказала:

— Дівчата, я вагітна.

Тиша впала на стіл, як камінь у воду. Зоряна завмерла, її брови злетіли вгору, а Каміла різко видихнула, її очі розширилися від шоку. А потім вони обидві підскочили, їхні стільці рипнули, і кинулися обіймати Наталі. Каміла закричала на всю кав’ярню:

— Я стану тіткою!

Гості навколо обернулися, їхні погляди були косими й невдоволеними, але Каміла не зважала. Зоряна шикнула на неї, її голос став різким:

— Тихіше, дурна!

Каміла пирхнула, але сіла назад, її руки тремтіли від збудження. Наталі розсміялася, її щоки загорілися рум’янцем, і вона почала розповідати — вісім тижнів, Костя спочатку стояв, як укопаний, а потім цілував її, поки вона не задихнулася від сміху. Зоряна замовила київський торт — улюблений Наталі, з горіховим кремом і хрусткими коржами, і вони святкували, сміючись і ділячи шматки, поки крем не лип до їхніх пальців.