Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

Молоді люди голосно реготали й домовлялися продовжити бенкет у когось в квартирі.

Демида хилило на сон. Тепла суха земелька приємно гріла тіло, проте попередження колекціонера спогадів гвіздком сиділо в голові. Навіщо ворогу себе підставляти? Студент за два дні розучився довіряти. Майже повірив Яковичу, але крісло звело нанівець хиткий місток взаєморозуміння. Юнак злякався за своє майбутнє й за те, що пережив у чужому світі.

Студент хотів підвестися, проте принишк: алеєю бігли двоє. Знайома парочка. Збрехав старий? Напрочуд швидко слуги Бора вирахували Демида. Хлопець сердився. Правда, чоловік і жінка могли чатувати поблизу домівки студента. Юнак рано чи пізно змушений буде провідати матір. Простий розрахунок і простий збіг.

Юнак добирався до житла Бориса складнішим маршрутом. Постійно озирався, вичікував за рогом будівлі, плутав сліди, повертався назад. Біля під’їзду чисто. Демид зважився набрати код і прослизнути всередину. Далі сходами на четвертий поверх і подзвонити.

Відчинила молодша сестра Борі Катя. Середнього зросту, світлоока, з кирпатим носиком і ямкою на щоці.

– Братуха вдома? – хрипко видихнув Демид.

– Зараз покличу.

– Я сам, – юнак відштовхнув дівчинку й прорвався у вітальню.

Боря перебирав іржаві речі. Мить дивився застиглим поглядом на Демида:

– Які люди в Голівуді! – радісно бризнув слиною й викинув тіло з крісла. – А ми про тебе згадували.

– Еге ж, поминки справили, – Демид з усього маху вперіщив знайомому по пиці. – Гроші давай, інакше квартиру потрощу!

Катя зойкнула й зачинилася в кімнаті. Напевно викличе поліціянтів.

– Скажи їй, – погрожував студент. – Припруться правоохоронці, тобі доведеться пояснювати, звідки взялися цінні артефакти. Не викрутишся. Здам з тельбухами.

– Катю, все нормально! Ми вітаємося після розлуки! – почуття гумору дозволяло Борису втриматися на плаву здорового глузду. – Слухай, Петро винен, – гарячково белькотів знайомий. – Дідько смикнув його полізти до ручки рубильника. В лікарні лежить з опіками. Обличчя, волосся, очі, руки… Я ледве витяг його за огорожу. Повір, про тебе пам’ятав. Повернувся, але приїхали охоронці. Не прорватися. Мене б на території пов’язали.

– Припустімо, я повірив. Жени бабло й розійдемося мирно. За мною «хвіст». Вирахують твоє житло, матимеш проблеми. Час пішов.

– Скільки? – скупердяй Борис поліз у сховок.

– Тридцять відсотків. Петя винен, отже йому перепаде менше. Про здобич, впевнений, ти не забув.

Знайомий дістав з антресолі м’яку іграшку слоненяти, покопирсався в ній і поклав на стіл чималу пачку стогривневих купюр:

– Тут половина. Решта буде завтра. Я на картку скинув.

– Готівці не довіряєш? – їдко поцікавився Демид.

– Ти ж мене знаєш, – скривився Борис. Він дійсно вдома великі суми остерігався зберігати, але вдруге відвідувати стрьомного партнера Демид не збирався. Прикинувши на око суму, хлопець глухо сказав:

– До тебе обов’язково прийдуть. Питатимуть про мене. Найкращий варіант – тікати. Якнайдалі.

– Відмажуся, – Борис опанував себе.

– Нема часу пояснювати, але завдяки тобі я побував у іншому вимірі. Тепер я об’єкт полювання, – Демид поклав гроші в кишеню. – Бутерброди зроби.

На кухні Боря намастив хліб маслом і порізав ковбасу.

Демид слідкував за молодиком, аналізував поведінку. Здавалося, Борис чекав на Демида.

«Тікати!» – подумав хлопець, покидаючи квартиру.