Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

— Шерве… Не чула про вас, — промовила я, коли жінка у барвистому вбранні вже провела нас кількома напівтемними коридорами та відкрила двері. Двері, що знову вивели на вулицю.

— Моя родина не надто відома в аристократичних колах, — спокійно відгукнувся чоловік, скоса поглянувши на мене. — Мій батько купець. Не такий, звісно, відомий, як ваш, леді Браер.

Все ж таки місцевий. А то мені на мить здалося, що цей лорд навіть не з Ретільванії.

— У вашого батька є якась спеціалізація?  — перепитала я, відчуваючи, як тиша надто сильно тисне на мене.

— Коні.

— Справді? — в мене очі загорілися і я, навіть, забула про те, що зараз на Святі Див. — А він зможе знайти для мене Детійську верхову? Я вже обійшла більшість конярів, і ніхто не зміг підтвердити, що привезе цю породу.

Крістіан знову поглянув на мене. І тепер у блакитних очах спалахнула цікавість.

— Навіщо вам такий кінь? Вони для солдат, а не для леді.

— Хочу свою колекцію коней, — чесно відповіла я. — У майбутньому. І почати хочу якраз з коня, який мене до себе навіть не підпустить.

— Любите коней? — легка посмішка з’явилася на його губах. А в мене відчуття таке з’явилося, наче льодовики Содії розтанули.

— Як їх можна не любити, — знизала я плечима.

— Леді Браер. Лорде Шерве. Ми прийшли, — дівчина, яка супроводжувала нас, зупинилася біля кам’яної прибудови на задньому подвір’ї маєтку. 

Ця споруда виглядала не такою монументальною та старою, як все інше. Тож її мали возвести тут не так давно. 

А я тільки тоді згадала де я і що, взагалі, роблю. 

— Прошу, — артистка відчинила дерев’яні двері, потягнувши за металеве кільце. — Заходьте.

— А ви? — я озирнулась, розуміючи, що зараз можу опинитися з іншим чоловіком наодинці. Що може непогано так вдарити по моїй репутації, якщо про це хтось дізнається.

— Мені наказано чекати на вас тут, — мило посміхнулася вона, притримуючи для мене двері.

Крістіан теж зупинився поряд і поглянув на мене зверху, скинувши брови. Наче очікував на моє рішення.

А… Чхати! Я все одно заміж не збиралася цьогоріч. Якщо хтось і дізнається, до наступної весни всі забудуть.

Я зробила крок усередину першою. Опинилася в невеличкому короткому коридорі, який закінчувався ще одними дверима. На стіні несміливо горів одинокий смолоскип.

Крістіан обігнув мене і відкрив наступні двері, зазирнув усередину, і чомусь з усмішкою повернувся до мене.

— Граф підготував вам щось неймовірне, леді Браер.

Його слова підштовхнули мене вперед. Я пройшла усередину першою.

Там — за другими дверима — була кімната без вікон, на стінах знаходилось кілька десятків захищених склом великих свічок. А посередині… посередині у кількох великих горщиках в обіймах зеленого шипастого листя майоріла безліч червоних малесеньких квіточок.

— Граф підготував мені…, — я не встигла договорити. 

За Крістіаном зачинилися двері. А зі стелі щось впало. З шурхотом. З легким поривом вітру. Я здригнулася і відступила на крок, врізалася у лорда Шерве.

Тепла рука лорда лягла мені проміж лопаток, наче у заспокійливому жесті. І тільки тоді до мене дійшло, що злякалася я марно.

— Метелики, — зачаровано видихнула я, спостерігаючи за різнобарвними комахами, яких злякав гуркіт зачинених дверей. Вони заполонили собою весь простір, злякано шурхотіли крилами.

Половина з них вже обліпила рослини. Інша ж продовжувала кружляти навколо нас.

— Як красиво, — прошепотіла я, боячись вдихнути. Один із метеликів сів на синій сюртук лорда, кілька разів вдарив білими крилами по повітрю, струшуючи на тканину пилок. І шурхнув далі.

— Тепер зрозуміло нащо скло навколо свічок, — у голосі Крістіана я почула посмішку. Задерла голову і точно — чоловік посміхався, а на його щоках виднілися грайливі ямочки.

— Які цікаві квіти, — я зробила обережний крок вперед, щоб не зачепити метеликів, які від нас не відлітали. 

— Знаєте, що це?

— Не впевнена, — пробурмотіла я, нахиляючись над горщиками. Однак метелики так сильно обліпили рослину, що мені нічого не вдавалося роздивитися. — Ох!

Варто було мені поворухнутися, як купа комах вирішила злетіти і обліпити мою сукню.

Вони вчепилися своїми лапками у корсет та каміння, застигли на місці та гіпнотично рухали різнобарвними крильцями. 

— Здається, ви їм сподобалися не менше за ті квіти, — з тихим сміхом промовив Крістіан. — Вам допомогти?

— Тільки обережно, — прошепотіла я і подула на одного з метеликів. З його білих крил зірвався червоний пилок, однако комаха і не думала полишати своє місце. — Здається, їм сподобалася не я, а моя сукня.

— А може ваш парфум, — лорд Шерве підійшов ближче, затулив спиною світло від свічок. — Він дуже солодкий.

— Сподіваюся, що це був комплімент, — нервово посміхнулася я, нарешті позбавившись від частки метеликів.