Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

— Так, спробуймо, — Крістіан підставив руку, ледве торкаючись мене біля талії. Один з метеликів злетів. Потім другий, третій.

Тим часом я потягнулася до квітів і, сподіваючись, що граф мене за це не вб’є, відірвала тоненьку гілочку одразу з трьома квітками.

— Метеликам шкодити не можна, а рослинам можна? — Крістіан навіть не поглянув на мене, зосереджено схилившись… над моїм декольте.

За мить я відчула вітерець на ключицях, це Крістіан намагався злякати комах подихом.

— Рослина загоїть свою рану досить швидко, до того ж я відщипнула лише паросток, — пробурмотіла у відповідь, червоніючи, як ті самі квіти. Бо якщо зараз хтось зайде… ми ж нічого не пояснимо.

— Вони не хочуть вас полишати, — похитав він головою і звів погляд. Саме в той момент, коли я дивилася на нього. — Ви зашарілися, леді Браер?

Я почула сміх в його питанні, хоча чоловік лише ледь помітно посміхався.

— Я…

— Не хотів вас бентежити, — Крістіан випростався. — Я маю перепросити за свою поведінку?

— Ви нічого не зробили, — хитнула я головою, намагаючись зібратися з думками і заспокоїтися. — Просто вся ця ситуація…

— Так, незвично, — погодився він. — О, ваш метод працює краще за мій.

Він подивився кудись убік. Я теж перевела погляд.

Частина метеликів перебралася з сукні на руку, яка тримала гілочку з квітками. Ще кілька вже сиділо на рослині.

— Отак, — пробурмотіла я, обережно зігнала з плеча комаху з величезними зеленими крилами. Метелик злетів.

— Здається, вони зіпсували вам сукню.

Я якраз повертала відірвану квітку до горщика і струшувала метеликів туди ж. Вони досить охоче летіли за рослиною і полишали мене у спокої.

— Що ви маєте на увазі? Ох!

Я зрозуміла про що він каже, коли опустила погляд. Весь корсет було притрушено червоним пилком.

— Не страшно, — я відмахнулася. — Порив вітру — і все буде, як треба. 

— Тоді треба на вулицю, поки метелики знову не вирішили, що ви подобаєтеся їм більше за квіти.

Я тихо розсміялася і погодилася.

За кілька миттєвостей ми вийшли в коридор, Крістіан закрив двері і повернувся до мене.

— О, дивіться, у нас втікач.

— Що? — я поглянула вниз, очікуючи побачити метелика десь на сукні.

— Не ворушіться.

Я завмерла, відчуваючи дотик до волосся. А коли звела очі, побачила маленького жовтого метелика, який сидів у лорда на пальці.

— Повернемо тебе додому, — з якимись нотками суму в голосі пробурмотів він, прочинив двері та струхнув комаху. А до мене вже повернувся з легкою усмішкою. — Ну що, леді Браер, ходімо подивимося, що ще приготував нам граф?

— Залюбки, лорде Шерве.