Читати книгу - "Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас"

— У рукописі йшлося про “двійників небесного племені” — джинів, які спустились у наш світ задовго до того, як з’явились перші храми, — продовжив Юліан. — Аш-Зіру та аль-Кібас. Парна сила. Він — руйнівник. Вона — вогонь бажання. Вони правили світом людей не через мечі, а через спокусу. Виконували бажання, а натомість забирали... не душі навіть, а саму сутність. Пам’ять, здатність до опору.

— І тепер вона хоче визволити його, — пробурмотіла Белла. — Гражина вже це бачила.

Нік затулив лице долонями, тоді випрямився. Його голос був низьким, мов з іншого місця:

— У Славуті я зустрів людину, яка бачила її. Цю... сутність. Джина-жінку. Він — чинець. Жив усамітнено понад п’ятдесят років. Він сказав, що ніколи не забував її обличчя. Ані тіла.

— Що сталося? — обережно спитала Белла.

— Вона з’явилася у келії. Її шкіра світилася зсередини. Вся в шрамах, опіках, мов карта болю. Вона схопила його, знищила його одяг... сіла на нього. І забирала... пам’ять, знання. Поглядом, дотиком, через шкіру. Він відчував її жар — буквально — і дивився на її груди, в яких світились... символи. Вони горіли. Він сказав, що думав — помре, але вона просто... зникла. Після того він мовчав усе життя. І вперше розповів це мені.

Тиша знову згустилась. У кутку потріскувала свічка. Їх об’єднувала одна річ — очікування.

— Коли вона прокинеться, — тихо промовила Белла, — ми або станемо на крок ближче до розуміння… або втратимо її остаточно.

— Ні, — твердо відповів Віктор. — Гражина ще тут. Я це знаю. І коли вона відкриє очі — нам доведеться вирішувати. Не лише що робити... а й чи здатні ми це витримати. Всі разом.

І саме в ту мить — слабкий порух під ковдрою. Легкий вдих.

— Вона… ворухнулась, — прошепотіла Белла. 

Гражина розплющила очі повільно, мовби повернення у власне тіло вимагало сили, яку вона лиш частково могла зібрати. Її зіниці ще блукали в напівтемряві, а по всьому тілу — карта пекельних клейм, випалених джинами. Вона лежала на дивані у вітальні барнхаусу, загорнута у бавовняне покривало. Поруч — Белла з вологим рушником, Віктор, Юліан і Нік напружено спостерігали, не перебиваючи тишу.

— Вона прокинулась, — з полегшенням сказала Белла. — Але щось у ній... інше.

Гражина повільно сіла. Її голос був сипкий, ніби вугілля перекочувалось у горлі:

— Я бачила їх. Істинних. Аш-Зіру та аль-Кібаса. Вони сиділи на тронах... Вони правили світлом і бажанням. А люди… були лише джерелом сили. Вони не дарують бажань — вони виманюють їх, як соки з плоті.

Віктор витер обличчя долонею:

— І вона… джин-жінка… таки намагається звільнити його?

Гражина кивнула.

— Так. Вона вже майже торкнулась печаті. Їй лишається знайти останній знак — він був на мені. Вона залишила його там. Але тепер він мій. Ми маємо перевагу. Нехай короткочасну, але справжню.

Нік стиснув щелепи:

— Може, варто знищити архіфакт просто зараз? Спалити, втопити, закопати в солі.

— Ні, — перебив Юліан. — Це не просто артефакт. Це ключ. Але він відкриває не лише її темницю. Він також може закрити браму остаточно — якщо ми знайдемо місце сили. І якщо хтось із нас зможе запечатати її ім’я... всередині себе.

— Я, — сказала Гражина тихо. — Це буду я.  Але спершу — нам треба діяти швидко. Вони вже знають, що я бачила тронний зал. Вони мене шукатимуть.

— То куди далі? — спитав Віктор.

Юліан розгорнув карту:

— Є три варіанти. Перший — ми їдемо до руїн монастиря біля Буші. Там є давнє коло — можливо, ритуальне. Другий — залишитись тут і спробувати приманити її на наше поле. Третій — вирушити до печаті під Паланком. Це найнебезпечніше, але й вирішальне.

— Ми можемо зробити ще дещо, — озвалась Белла. — Я можу ввійти в стан, у якому бачила силу Гражини… і можливо, знайти новий шлях. Але на це потрібен час. І спокій.

Нік кивнув:

— А я рушу до Буші. Дізнаюсь, що залишилось з першого того монастиря і продивлюсь тамтешні записи, здається мені там теж можуть бути згадки про подібне. Сам. Якщо щось — подам сигнал.

Команда завмерла на мить. Тиша знову згустила повітря, але тепер у ній жевріла рішучість.

— Час не на нашому боці, — прошепотіла Гражина. — Але тепер у нас є карта. Вона… на мені.

І всі розуміли — віднині жоден з них не зможе повернутись до звичного життя. Світ, де джини сидять на тронах, уже торкнувся кожного.

Барнхаус дихав нічною прохолодою, хоча червневе повітря було тепле. За вікнами — тиша й темрява, пересипана лише шелестом листя й поодинокими потрісками деревини. У вітальні горіло кілька ламп — тепле світло лягало на змучені обличчя. На столі — карта, старі записи Юліана, фото з дронів, уламки легенд, фрагменти снів, і мовчазний страх.

— Ми не встигнемо, — першим порушив тишу Нік. — Якщо Паланок — фінальна точка, нам треба обійти її з тилу. Є інші шляхи.

— У Славуті чинець сказав мені: не йди туди, куди тебе тягне сон, — додав він тихо. — Бо саме там тебе чекає пастка.

— Але й не туди, де тебе не тягне нічого, — підхопила Белла. — Ми всі відчуваємо цей зв'язок. Я бачила її в снах. Жінку. Джина. 

— Це може бути обман, — кинув Віктор. — Вона могла залишити в тобі образ, Белло. Візуальну приманку. Вона... вона вже тягне нас на свій бік. Ми стали для неї нитками. М’якими. Легкими для гри.

— Тим більше! — Гражина встала з крісла. Її тіло ще боліло, обмотане сорочкою, що приховувала написи на тілі, але голос звучав як криця. — Якщо вона там — значить, ми йдемо туди. Не ховатись, не петляти, не вичікувати, а йти навпростець.