Читати книгу - "Чорне Сонце"

– А ти став недобачати! – каже Ангел.

– Чому?

– Біля мене нікого немає. Я плечем тримаю телефон біля вуха і граю для тебе.

Точно! Я, мабуть, осліп від весняного токування. Тепер я бачу, як її пальці перебирають клавіші фортепіано.

Солодко пахне молоде пшеничне зело, по небу повільно пропливають білі ведмеді, білі слони, бегемоти, верблюди, і на душі стає так хороше, що я бачу, як понад усім тим дивом пливе мій Ангел у білій-білій весільній сукні.

– Ангеле, – кажу я. – Хочу тебе щось попросити.

– Що?

– Я тут не можу знайти Квітку-Основ’яненка. Візьми його п’єсу «Шельменко-денщик» і порахуй, скільки там дійових осіб.

– А для чого це тобі?

Справді. Моє прохання могло б збити з пантелику кого завгодно.

– Треба, золотце. Порахуй, будь ласка, особливо жіночі ролі.

– Та звісно ж! Ловелас нещасний… Попроси когось іншого.

– Не хочу я нікого іншого. Тільки тебе.

– Повтори. Мушля, повтори.

– Хочу тільки тебе.

– Мушля, ще…

Я слухняно виконую її забаганку й малюю на синьому полотні неба свою найгеніальнішу картину: Ангел, який заледве не став грішником, виливає на землю з темного слоїка щойно зварене зілля.

10

Ми розвантажили Андріїв фургон, ущерть забитий домашньою їжею, цигарками, трусами, шкарпетками та всякою дефіцитною для нас всячиною. Баняки з варениками, відра з голубцями, пироги, ковбаси віддали в їдальню, а самі, вужчим колом, таки пішли в селище. Пішли Єгер, Сіроманець, Маестро, Єрмолай, Солдат, я, ну і, звичайно ж, Андрій Штепа, якому ми дали невигадливий, але щирий позивний Друг, та його товариш Микола Вечір.

Андрій ще кликав до нашого товариства Гризла, але той відмовився. Він знав, що ми дозволимо собі трохи розпружитися, що в шинку буде накурено, як у хліві, а наш чотовий цього не міг терпіти. Не терпів, проте й сваритися з нами Гризлові не повертався язик, бо наша чота тільки недавно відбула дискотеку в Широкиному.

Ага, я ще не сказав про сюрприз, який підніс мені Штепа. Це була давно омріяна мною камера Nicon, незамінна річ у повсякденній роботі політвиховника. Недавно я був під Гранітним і дуже шкодував, що не маю чим зафіксувати той кам’янистий степ, якого більше ніде не побачиш. Із землі виросли скелі, пороги, кручі, а поміж ними, куди не кинь оком, стелиться ковила, синіють волошки, квітне ромен, деревій, дикі гвоздики… А птаства, птаства! Немає, бач, полювання під час війни, то пернатих розвелося тьма-тьмуща – там перебіжить дорогу куріпка, там фазан, десь перепілка озветься, а там здійметься зграя диких голубів.

Ми завалюємо в шинок, як нам і годиться, озброєні, з автоматами, лише Єрмолай з ручним кулеметом, але в Єрмолая така слоняча статура, що пудовий ПК у його руках схожий на іграшку.

У шинку людей небагато. За столом, що ближче до барної стійки чи то б пак до шинквасу, сидить компанія із тутешніх – коли не зайдеш, вони тут, чотири парубки і дві дівчини. Ще за одним столом у кутку притулилася чорнява молодиця з дитиною (чи не циганка Дуня?), але її хлопчик уже чималенький, він сам сидить на стільці і махає ногами.

Хлопець за шинквасом чемно киває нам на знак привітання, хоча я підозрюю, що десь у душі він нас недолюблює. Як недолюблюють і ті, що сидять за столами. А може, й ненавидять, тільки не показують цього. Проте шинкареві потрібен виторг, і він швидко накриває нам довгий стіл, що стоїть під стіною. Дешева ковбаса, нарізана тонкими кружальцями, твердий сир, оселедець, квашені помідори. Ось так – там у нашій їдальні сьогодні голубці, вареники, домашні ковбаси, а ми будемо давитися солоними помідорами.

– Свіжих немає? – Штепа заводить із шинкарем розмову для ближчого знайомства.

– Што?

– Што-што, – перекривляє його Андрій. – Ти шо, під Царьова косиш? Питаю, чи немає свіжих помідорів. Ми ж на південь приїхали, правильно?

Хлопчина зовсім не сердиться, каже, що свіжих овочів він не завозить, бо вони дорогі і їх ніхто не замовляє. Але натомість він може засмажити нам яєчню.

– Розбий півкопи на сковороду! – каже Андрій.

– Што?

– Три десятки.

Коли він виходить на кухню смажити яєчню, Сіроманець шепче до Штепи, що цей шинкар – грек. У цьому селищі живе багато греків, і навіть за отим столом сидять греки.

– Греки? – вражено перепитує Штепа.

– Ну!

– А чого ж вони балакають по-російському?

– Асимілювалися, – пояснює Сіроманець.

– Ну, то це вже не греки! – розчаровано каже Штепа. – Таким греком і я можу бути.

Але з лиця Андрія видно, що греки його зацікавили. Коли шинкар приносить величезну пательню з яєчнею, він звертається до нього якомога зрозуміліше:

– Слиш, Зорба, принеси нам ще чорного «Немирова» і десять пива.

Якийсь час розмова за нашим столом снується тиха й поважна. Андрій із Миколою Вечором розпитують про війну, про наші втрати, і третю чарку ми випиваємо не за жінок, як велося раніше, а поминаємо тих, кого вже немає з нами.

Солдат каже, що в «Азові» менше втрат, ніж у інших батальйонах, бо ми виробили нову і правильну тактику. Ми не сидимо в одних бліндажах, а постійно змінюємо дислокацію. Мобільність, своєчасна зміна становищ – це те, що багато важить у цій війні. Тоді ворог втрачає орієнтацію і, щоб виявити наші розташування та вогневі точки, посилає наосліп сепарів-хронів у наступ. Це така в них розвідка боєм. Вони посилають нещасних на м’ясо. А коли готується спланований наступ, тут уже сепарів підсилює російський спецназ.

Маестро, який воює уже на четвертій війні, сказав, що такої складної, як ця, ще не було. Він час від часу поглядав на «циганку» з дитиною, і в його очах стояв сум. Через ці війни Маестро у свої сорок сім так і не завів сім’ї.

– А біля мене позавчора розірвалася агееска,[7] – сказав Сіроманець. – Неприємно, треба зізнатися. Наче осиний рій просвистів над головою.

– А ти й не хвалився, – озвався Єрмолай.

– Сам оце тільки згадав, х-га-га, – глухо засміявся Сіроманець.

Мені здалося, що в парубків, котрі сиділи за столом, вуха стирчать у наш бік, тому я вирішив змінити тему розмови.

– Андрію, розкажи, як там Карлуша? – попросив я Штепу. – Ти знайшов йому пару?

– Знайшов, – сказав він. – Знайшов йому справжнього селезня, а той дармоїд утік.

– Карлуша?

– Та ні, селезень. Я ж вольєра замовляв для лебедя і не подумав, що там ще житиме селезень. Тому проміжки в загорожі зробили чималі, селезень проліз, і тільки смуга за ним