Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Чарівні окуляри 📚 - Українською

Читати книгу - "Чарівні окуляри"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чарівні окуляри" автора Всеволод Зіновійович Нестайко. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 23
Перейти на сторінку:
– синi дерева, синя трава, синi будинки. На синiй лавочцi біля синьої хати сидiв синiй дiдуган i щось говорив синiй бабусi, але слiв чути не було. – Ото чаклун Iван Iванович Брехайло, а то Баба Ябеда, – пояснив Козачок Ґулька. – Чого вони дiтей вчать – самi розумiєте. Летимо далi!

I ми полетiли далi. По дорозi йшли двоє синiх здорованiв i сердито розмахували руками.

– А це чаклун Iван Iванович Задирайло i чаклун Iван Iванович Ображайло. Що вони дiтям начакловують, теж ясно! – сказав Козачок Ґулька.

Бiля неохайної синьої хати були розкиданi бруднi, немитi каструлi й тарiлки. Коло дверей просто на землi лежала нечесана, замурзана тiтка.

– А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хатi хропе її брат Невiглас-Ледащо. Дуже популярнi чаклуни, найбiльше дiтей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дiтям калiчить… Ну, на сьогоднi, думаю, досить. Гарнi ви хлопцi, сподобалися менi. Сподiваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарiвнi окуляри якiсь добрi чародiї дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарiвнi окуляри, ми зможемо з вами спiлкуватися. Бо ж у вашому реальному свiтi, у Посейбiччi, ми з моїм коником-поником Лiтайком невидимi. Як придумаєте якусь цiкавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепiть чарiвнi окуляри – i я одразу з’явлюсь. Тiльки пригода мусить бути обов’язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тiльки такi пригоди я люблю… А тепер рушаймо назад!

I знову коник Лiтайко знявся у небо. I полетiв із шаленою швидкiстю. I знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний лiтак долає звуковий бар’єр. I небесна блакить враз стала ясною, свiтлою i прозорою, i незчулися ми, як опинилися бiля мого балкона. Перелiзли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, i вiн одразу зник, став невидимий. А в руцi у мене опинилися чарiвнi окуляри з двома скельцями…

– От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! – захоплено вигукнув Ромка.

– I говорити нiчого! Супер! – сказав я.

Пригода дванадцята

Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський

Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.

– От класний Козачок Ґулька! – казав Ромка, – А коник-поник Літайко який!

– А пернач-ґулінабивач! – підкидав я.

– Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? – чухав потилицю Ромка.

– Не знаю, – зітхав я. – Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! – знову зітхнув я. – Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!

– Який гріх? – спитав Ромка. – Вкрав щось? Чи вікно розбив?

– Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.

– Ну, давай-давай! Кайся! – усміхнувся Ромка.

– Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м’яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав… Першого ж дня пішов я на вигін. А там – жодного хлопця. Як потім з’ясувалося, у сільмаг привезли морозиво і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м’яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м’яч далеченько. Аж тут раптом з’явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м’яча в руки. Я подумав – забрати хоче, кричу: «Оддай!» А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м’яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м’яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. «Оддай! – кричу. – Оддай, дурень!» А він знову – ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. «Оддай, – кричу. – Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він – ні слова у відповідь… Нарешті він кинув м’яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши… А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач…

– Тю! – пхикнув Ромка. – І це весь гріх?… Подумаєш!..

– Еге! Подумаєш! У мене й досі перед очима його тремтлива усмішка…

– Тремтлива? – не зрозумів Ромка.

– Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, – пояснив я.

– Дуже ти, Їжачку, вразливий, «впічатлітельний»! – сказав Ромка.

– Нічого ти, Ромко, не розумієш! – зітхнув я. – Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому поводився…

– Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? – примружився Ромка. – Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може… Ой! Ой!

Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:

– Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю… Я все чув, Васю, що ти казав пpo свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!

– Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.

– Та він же невразливий, «невпічатлітельний»! – мовив Козачок Ґулька.

– Ні-ні! – вигукнув я. – Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.

– Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай… Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! – мовив Козачок Ґулька.

Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку – такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.

– Чого, Васю, задумався? – спитав Козачок Ґулька.

– Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? – прохально мовив я. – Хай би й він…

– Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий, чуйний ти хлопець!.. Давай візьмемо й Ромку!

І враз я відчув, що в руці в мене вже не одні, а двоє окулярів. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в небо.

– У Потойбіччя летимо! – сказав Козачок Ґулька. І знову, як і того разу, з шаленою швидкістю помчали ми небом. І знову бахнуло так, як бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І знову ясна небесна блакить стала темно-синьою, знову під нами з’явилися сині дерева, сині будинки, синя трава… Ми прибули у Синє Потойбіччя і опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій були великі годинники – по одному на кожному боці. І показували ті годинники різний час.

– Ту т живе чарівник-годинникар Мить

1 ... 17 18 19 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівні окуляри», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чарівні окуляри"