Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

Усякий політичний діяч прагне до влади, і немає такої влади, яку володар не прагнув би постійно зміцнювати. Прагнутиме цього і Горбачов. Питання в іншому: чи зможе перетворитися на диктатора? Щоб краще відповісти на це питання, погляньмо на проблему свободи волі. Вільними були Сталін, Хрущов, Брежнєв? Міг кожен із них чинити інакше, аніж чинив, чи не міг? Були вони вільні від обставин? Де кінчалася свобода вождя і починався тиск невблаганних обставин? Якщо історію творять люди, то що таке суспільна необхідність? Тепер багато вчених, політиків та публіцистів намагаються зрозуміти явище Сталіна: як так сталося, що Сталін перетворився на диктатора? Більшість бачить причину в особливостях характеру Сталіна — безмежне прагнення до особистої влади, підступність, хитрість, жорстокість, лукавство, негребування будь-якими засобами та плюс складні умови зруйнованого післяреволюційного господарства і вороже оточення, мовляв, і привели до перетворення Сталіна на жорстокого тирана. Це пояснення виходить із засновку, що сталінізму могло й не бути, що він прикрий зигзаг в історії.

Друге пояснення (що його зустрів у більш-менш розгорнутому вигляді, надруковане в неофіційному журналі «Референдум», ч. 4, 1988 року Л. Тимофєєва) виходить із засновку: сталінізм — це явище, яке закономірно випливало з ідеології марксизму-ленінізму та попередньої практики більшовизму. Сталін — випадковість, сталінізм — закономірність. Замість Сталіна міг бути Троцький, Зинов'єв, Каменєв чи ще хтось, і диктатура звалась би троцькізм, зинов'євщина, але обов'язково була б диктатура.

Шановний Л. Тимофєєв бачить причину сталінщини в більшовицькій ідеології. І він має рацію. Справді, К. Маркс, аналізуючи поразку Французької революції 1848 року, писав, що революція зазнала поразки не того, що стала на шлях терору (як тоді схильні були вважати), а того, що недостатньо широко його застосувала, не того, що стала вбивати ворогів, а через те, що вбивала їх мало. Цей марксистський теоретичний висновок із пролетарського досвіду XIX сторіччя більшовики зробили наріжним каменем свого вчення про владу. Вони успішно його застосовували після державного заколоту 7 листопада 1917 року і незмінно його дотримувались аж до останнього часу. Аналізуючи в наш час причини поразки Сальвадора Альєнде в Чилі, більшовицькі теоретики, наприклад професор Красін, бачать причину її в тому ж саме, що й Маркс у минулому сторіччі — в недостатньо широкому застосуванні терору щодо своїх супротивників. Головне в марксизмі-ленінізмі, зокрема в його вченні про владу, не тільки те, як захопити її, а й те, як утримати її. Комуністи, і зокрема їхній передовий загін — чекісти, постійно підкреслюють: «Ніхто добровільно влади не віддає». І розуміють формулу в тому сенсі, що для захисту влади припустимі всі засоби, в т. ч. і збройна сила. Коли більшість явно не на їхньому боці, тоді добре організована невеличка партія, наладивши систему блискавичного арешту і знищення активних супротивників, приголомшує суспільство, яке після першого здивування з таких екстремальних заходів переходить до стану хронічної прострації. Переможна партія представляє світові цей суспільний параліч за всезагальну підтримку та згоду.

Більшовизм своїм ученням про диктатуру пролетаріату, і зокрема ученням про владу, обгрунтовує диктатуру партії, диктатура ж її лідера закономірно виникає з організаційної структури та принципів діяльності партії. Отже, деспотизм не в Сталіні, а в більшовизмі. Сталін лише надав деспотизмові своїх індивідуальних рис. Це пояснення правильне. Та тільки воно недостатнє. У ньому тільки половина істинних причин. Воно показує залежність сталінщини від більшовизму, але ще не дає відповіді на друге питання: яким чином став можливий сам більшовизм? Чого він виріс в Росії і без зовнішньої допомоги більше ніде? На цьому треба зупинитися.

Більшовики зуміли захопити владу в Росії не того, що були вельми впливова партія, а того, що демократична республіка була вельми слабка. Завдяки кращій порівняно з іншими російськими партіями організованості їм заколот удався. Проте Росія не зводилася до Петербурга. Почалося з'ясування політичних взаємин на широкому тлі, а на широкому тлі почали діяти ідеали ширшого плану — глибинна національна ідеологія з її уявленнями про Росію, її національні інтереси, її покликання і роль у світі.

У глибинах російського національного духу Росія — це така країна, осердя якої відоме, а периферія не має сталих меж. Навпаки, кордони її від центру постійно розширюються все далі і, по суті, кінця цьому розширенню немає (якщо не зважати на обмеженість самої земної кулі). Позаяк Росія виростала й формувалася не на етнічній основі, як майже всі європейські нації, а із державності, то верховною цінністю для росіян стала держава. У вічному потязі за потойбіч своїх меж вони бачать свою національну мету. Чаадаєв, Достоєвський, Тютчев розмірковували про цю історичну місію Росії, а Петро І, Катерина II та майже і всі царі втілювали її державними методами. Царський намісник загарбаної Польщі сенатор Новосельцов любив повторювати: «Не буде миру доти, доки ми не запровадимо в Європі такий лад, за якого наш фельд'єгер виконуватиме у Вільнюсі, Парижі і в Стамбулі постанови з такою ж ефективністю, що і в Росії». Це XIX сторіччя. А ось XX, рік 1981, Віктор Набоков:

Родина моя не только Русь,

Родина моя — Кавказ, Молдавия…

Родина моя — широкий Днепр…

Родина моя — Алма-Ата…

(«Книжное обозрение», ч. 29)

Воістину загребущості немає межі.

Не тільки ідеологи імперіалізму прагнули до розширення імперії. Сам народ звикав мислити імперіалістичними категоріями. І якщо славнозвісний адвокат Плевако на урочистостях 1912 року з приводу двадцятиріччя його адвокатської діяльності, говорячи про взаємини з неросіянами, заявляв: «Да и не в русском духе отдавать то, что единожды нами приобретено было»,- то простий росіянин повторює: «Наш Кавказ», «Наша Прибалтика», «Наша Средняя Азия», зовсім не підозрюючи, що відповідні географічні території мають власне споконвічне населення, якому і належать ці території.

Коли більшовики захопили владу і через тиждень проголосили Декларацію прав народів Росії, декларувавши нею право народів на самовизначення, проти них піднялися не тільки петербурзький «Союз русского народа» та московський «Союз русских людей» і не тільки одні чорносотенці. Коли ж згодом на ділі почали душити національно-визвольні рухи на Україні, у Прибалтиці, в Середній Азії, тоді люті вороги більшовицького соціалізму муравйови та їм подібні адепти єдиної й неподільної гамузом рушили до більшовиків