Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

Ще до Сталіна історія поставила перед більшовиками альтернативу: або демократія — і тоді розвал імперії, або збереження імперії — і тоді нема демократії.

Період громадянської війни і революції показав, яку величезну потенційну силу становить прагнення поневолених народів до незалежності. Ця сила почала виявлятися тоді, коли з'явилися можливості для її вияву — після Лютневої революції і заснування багатопартійної республіки. Національно-визвольні рухи налякали захисників імперії, і коли вони побачили в більшовиках прихильників неподільності, вони почали підтримувати їх.

Максима: «Не може бути вільним народ, що пригнічує інший народ», - давно відома, і російські більшовики, звісна річ, її знали добре. Проте вони були в полоні російського духу безупинного розширення меж своєї держави. А для більшовиків-неросіян була підходяща теорія: Марксова ідея переваги великих держав над малими державами та ідея всесвітньої пролетарської республіки.

Альтернативу: демократія — і тоді Росія залишиться без колоній, чи збереження колоній — і тоді не буде демократії — більшовики в період громадянської війни розв'язали на користь останнього варіанту. Сталін тоді не мав вирішального впливу. Вирішальний вплив мав Ленін. Ленін і розв'язав альтернативу на користь збереження єдності коштом відмови від демократії. Він же подав і приклад застосування підступності супроти національно-визвольної боротьби (наприклад, потоплення Чорноморського військово-морського флоту, що за договором мав перейти під оруду Української Народної Республіки). Сталін, як вірний ленінець, продовжував ленінську політику.

У час революції та на початку 20-х років у більшовицьких впливових колах панував настрій не за визнання права поневолених народів на відокремлення і розпорошення великої імперії на десятки малих держав, а прагнення до всесвітньої пролетарської республіки. Інтернаціоналістична революційна романтика Барбюса, Роллана та інших сотень так званих міжнародних революціонерів у російських революціонерів чудовим чином вростала в глибини старовинних імперських прагнень. Під гаслами «Даешь мировую революцию» задушили Українську Народну Республіку, демагогічно назвавши її буржуазною. Під цими ж гаслами залишили мільйони своїх же громадян голодними, зібравши й відправивши Кармалю Ататюрку величезну кількість золота, зброї, харчів та амуніції для встановлення в Туреччині комуністичної влади.

Щодо ролі партії та свободи-несвободи її волі, слід звернути увагу на таке суспільне явище.

Два чоловіки можуть виробити спільну точку зору. Вони спроможні розробити програму і об'єднати навколо неї десяток людей. Невеличка кількість людей спроможна розробити найхимернішу доктрину і довго її дотримуватися. Та коли ініціатори (пасионарії) із внутрішнього кола виходять і починають робити собі послідовників, їхня доктрина починає розмиватися: у голові неофіта до зустрічі була не порожнеча, а якийсь світогляд, і остаточний результат роботи першого пропагандиста — не перекладання доктрини зі своєї голови в чужу голову, а сплав цієї доктрини з попереднім світоглядом неофіта. Цей сплав не тотожний попередній доктрині. Далі неофіт сам стає пропагандистом і несе доктрину новій людині, яка нову ідею засвоює не в чистому вигляді, а у зміненому відповідно до свого світогляду. І так далі аж до самого низу. Яка б не була ідея в початковому вигляді, нанизу, в остаточному вигляді, вона вже значно змінена, причому змінена у бік старих традиційних уявлень,

Одиниці, ініціатори, пасионарії внаслідок теоретичної потужності та неординарності мислення спроможні перервати безперервність і вистрибнути з рівномірної традиційної послідовності і створити неординарно нову (парадоксальну) ідею. На теоретичному рівні пізнання (і творення) дійсності можливі спалахи. На рівні буденної свідомості спалахів не буває. Всяка нова ідея, просуваючись униз, все більше втрачає від новизни і все більше просякає старим світоглядом. Як казав 1925 року великий український вчений В. Вернадський: «Не лише маси, але й їхні керманичі та натхненники належать за своїм розумом та науковим вантажем до стадій, що їх давно подолала наукова еволюція» («Труды биохимической лаборатории», випуск 16. Вид-во «Наука», Москва, 1980 р., с. 232–233). Народне мислення інертне і за своїм змістом запізнене. Воно міняється поволі і в час революції консервативне. Воно ненавидить існуючий лад і радо його руйнує, а про позитивний Ідеал має найтуманніше уявлення (і того легко стає жертвою демагогічних гасел професійних політиків).

Можна припустити, що серед дореволюційних революціонерів була незначна кількість, так би мовити, чистих революціонерів, що сповідували Марксове «Пролетарі не мають своєї батьківщини» і ладні були будувати якийсь абстрактний соціалізм в якихось абстрактних ненаціональних країнах і були не проти незалежності малих народів. Може, і серед росіян було кілька таких революціонерів. Та не вони визначили характер революції.

Ми знаємо, що Ленін був проти відокремлення від Росії колишніх колоній. Але навіть коли б він і весь керівний осередок більшовицької партії був за відокремлення колоній, то й тоді він би небагато спромігся зробити, бо коли ідея про право народів на самовизначення зверху доходила до російського низу, вона перетворювалася на різні поліативи старого правила: «Ми не для того завоювали Кавказ, щоб його відпускати».

Більшовицька партія не була вільна від обставин, в яких діяла. Настрої діячів, що їх помножила й активізувала світова війна, революція та громадянська війна, становили могутню об'єктивну силу. Настрої окремої людини — суб'єктивне явище, настрій же великої кількості людей стає об'єктивною силою. Коли б більшовики не пішли на поступку, вони б провалилися. Тут суть співвідношення суб'єктивного і об'єктивного, свободи волі вождя (партії) та її меж.

Так, до революції аграрна політика більшовиків була така, що селянство пішло не за ними, а за есерами. Аби через це не злетіти з політичної арени, більшовики відкидають свою і беруть собі есерівську аграрну програму.

Другий приклад. Спочатку вони недооцінювали відцентрових національних сил і схильні були бавитися у визнання права народів на самовизначення. Коли ж побачили, що загравання підняло супроти них могутню силу офіцерства, чиновництва, значної частини інтелігенції, вони відступають і безоглядно стають на імперські позиції.

Настрої мільйонів селян — це об'єктивний фактор, об'єктивна (матеріальна) сила, настрої тисяч і тисяч активного проімперського офіцерства, чиновництва, інтелігенції — це об'єктивний фактор, об'єктивна (матеріальна) сила.

У більшовиків вибору не було: якщо хотіли зберегти владу, мусили поступитися своїми теоретичними принципами перед цими силами.

Партії ж, для яких політичні принципи були важливіші за владу, втратили владу.

Якщо Ленін і його оточення зі своєю програмою — суб'єктивний чинник історії, то оті сорок тисяч царських імперських офіцерів, оте російське народне «наш Кавказ», «наша Україна», «наша Середня Азія» — об'єктивний чинник історії. Його могутність у масовості і традиційній стабільності проімперських настроїв